Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Розкланявся і поїхав на візнику додому. За давньою звичкою дивився, чи немає хвоста. Не було. Вийшов не біля квартири, на два квартали раніше. Пройшовся і побачив, що біля мого будинку стоїть авто. Чорне, забрьохане, здається, приїхало здалеку. У авті хтось сидів і курив цигарку. Я пройшовся повз, побачив, що за кермом солдат, а на задньому сидінні хтось теж у формі. Не ховалися, чекали. Я підійшов до своїх дверей. Чоловік вийшов з авто. Генерал!

— Іване Карповичу? — спитав мене тихо.

— Я. Заходьте, — запросив я, щоб не світитися розмовою з генералом на вулиці. Він зайшов, стрункий, високий, з упевненим аристократичним обличчям.

— Генерал-лейтенант Павло Скоропадський, — несподівано сказав він по-нашому, як у малоросійських губерніях говорять, хоч на вулиці звертався російською. Гість подав мені руку. Я ошелешено подивився на нього. По-нашому! Генерал! Провокація? Потиснув його руку, хоч і розгубився. — У вас знайдеться для мене хвилина? — він і далі говорив по-нашому.

Побачив мою розгубленість.

— Іване Карповичу, я ж із України, — сказав він вже російською і тим мене трохи заспокоїв.

— Прошу, сідайте, — запропонував я.

Ми сіли.

— Я — командир першої гвардійської кавалерійської дивізії. І в мене є до вас справа. Навіть не справа, а розмова, — далі він говорив російською.

— Слухаю вас.

— Ви, мабуть, як і всі громадяни Російської імперії, бачите, що наша держава опинилася у досить скрутному становищі, — почав Скоропадський. Я здивовано подивився на нього. Бо такі розмови радше личили якомусь бунтівнику. — Ситуація на фронтах невтішна, те саме і в тилу. Страйки, мітинги, проблеми з постачанням продуктів, передусім хліба...

— Вибачте, пане генерале, я більш-менш знаю про стан речей. Про що ви б хотіли поговорити зі мною?

— Іване Карповичу, ви досить популярна особа у країні. Вас читають мільйони людей. І ваша думка з того чи іншого приводу може бути досить важливою.

— У мене зазвичай не питають думки.

— Зараз так. Але все може змінитися. — Генерал і раніше розмовляв тихо, а то зовсім перейшов на шепіт.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я, трохи роздратований натяками.

— Усе в цьому житті змінюється, іноді досить швидко, — гість далі говорив загадками.

— Пане генерале, я — проста людина і не люблю натяків. Якщо хочете щось сказати, то кажіть, а як ні, то ні.

— Добре, Іване Карповичу. Я хочу пояснити, що прийшов до вас не сам, мене попросила про це група поважних громадян нашої держави, справжніх патріотів імперії, які турбуються за її майбутнє. І ось ці люди благали мене поговорити з вами, бо ж хто краще зрозуміє один одного, як не українець українця?

— Хто кого? — здивувався я, бо це тільки австрійський Генштаб про українців балакати любив, ну і у Львові.

— Українець українця, Іване Карповичу. І цих слів не треба боятися, бо згодом усі народи нашого Отєчества почнуть розквітати у рівних умовах, і не треба буде боятися говорити, хто ти.

— Що ви хочете почути від мене?

— Від вас, Іване Карповичу, я хочу почути умови того, що у випадку якихось надзвичайних подій ви станете на бік цієї групи патріотів чи хоча б не будете їй заважати.

— Про події якого типу ви говорите?

— Про дуже серйозні події. Іване Карповичу. Вас звуть стовпом самодержавства, і ми цінуємо вашу відданість присязі. Цінуємо, на відміну від тих людей, які зараз при владі і які дозволяють гратися вами, наче іграшкою, кидати найкращого сищика імперії на передову, підставляти під шпигунські кулі у тилу!

— А ви не боїтеся, що за кілька годин я вже сидітиму у військовій контррозвідці і переповідатиму ваші слова? Га, пане генерале? — спитав я прямо.

— Не боюсь. — Він непогано тримався. — Я дещо знаю про ваші відносини з контррозвідкою, а ще знаю, що ви дуже розумна людина, яка вміє приймати виважені рішення. Так ось, Іване Карповичу, я хочу почути від вас умови того, щоб під час подій, які можуть стосуватися і долі самодержавства, його стовп, тобто ви, хоча б не заважав групі патріотів діяти.

Він не жартував. Я розгубився, бо не чекав такої розмови.

— Умови мого невтручання? — для чогось перепитав я.

— Так точно, Іване Карповичу.

Я подивився на нього. Міг зараз щось плести, розпитувати, бути обережним. Але я заморився від усіх цих маневрів. Міг же хоч раз учинити просто.

— Що ж, мої умови такі: відставка генерал-майора Кузнецова з військової контррозвідки, генерала Штейнера з охоронного відділення, а князя Андрія Нікітіна-Ухтомського і барона Раузена з військового міністерства. Також моє звільнення у запас за станом здоров’я, таке звільнення, яке б унеможливлювало мій подальший призов. Усе.

Скоропадський здивовано подивився на мене.

— Два генерали, князь та барон. А ви кровожерливий, Іване Карповичу.

— Не я почав цю війну, але я хочу її завершити. Як вам мої умови?

— Я передам їх людям, які попросили мене про