Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

зачинив броньовані двері. Тепер ніхто вже не міг зупинити те, що мало статися. Виставив годинник на п’ять хвилин. Піднявся ліфтом із підвалу.

— Пан директор іще попрацює з архівом, — пояснив я охороні й пішов. Мене виписали з журналу відвідувачів, я вийшов із палацу, сів у своє авто. Поїхав до воріт. Охорона відчинила. Я не поспішав, покотив до пагорба поруч, став чекати. Вибух у підвалі. Крики, метушня. Я став дивитися у бік Фабрики. Там тривало своє життя. Побачив, що до Фабрики наближається довгий ешелон. Чергова порція сировини. Я вийшов із авто і закурив. Треба було якось долати час. Довгі, наче лютневі бурульки, миті. А потім земля струснулася у мене під ногами. І я побачив, як дахи цехів, які тільки-но було видно за мурами, почали зникати, провалюватися вниз, а на їхньому місці виростали гриби пилюки. Ще вибухи, ще. Цехи зникали один за одним, потім почали валитися стіни. Невдовзі на місці Фабрики вже висіла величезна хмара пилу та диму. Ешелон зупинився за кількасот метрів, потім дав задній хід. Біля Фабрики почали збиратися люди, які намагалися роздивитися, чи залишилося від неї хоч щось.

Я сів до авта і поїхав геть. Забрав із лісу Антона і розповів, що йому краще тікати подалі. Авто залишив у Бахмачі, до Києва доїхав потягом, там перевдягнувся і повернувся до столиці, де моєї відсутності не помітили. У Петрограді говорили про великий вибух у Конотопі, але офіційна версія була така, що вибухнув тамтешній арсенал, не виключено, що це справа рук диверсантів. Про Імператорську фабрику повної переробки ніхто не згадував.

Я з тривогою ліг спати, чекав, чи почую той голос, і думав, що він скаже мені цього разу. Почув сміх і слово «Козак!». Більше нічого, але я прокинувся вранці щасливим. Наскільки можна бути щасливим у Петрограді в листопаді, коли тут панують сирість, сірість та холод. Я засів за свої історії, про Фабрику не згадував. Мене сповістили, що Антон із тією дівчиною виїхали за кордон через Владивосток. Так Антон і хотів. Його дружина, Ірен, завагітніла. Хоч не змогла врятувати шлюб, але дуже тішилася, що матиме дитину. Вона жила у Криму, з чужими документами, зігріта увагою пана Бекіра. Я був радий за неї. Стосовно ж баченого на Фабриці — наказав собі забути про те. Бо не все під силу людині.

Тримання у голову з подальшим знищенням

очалася зима, а я жив у Петрограді сам. Дописав і надіслав Поліні пригоди у Овручі, ходив провідувати до лікарні капітана Мельникова, який потроху оклигував від білої гарячки, відправив у чергову подорож на Ріку Снів Афродіту. Начальство контррозвідки, здається, було так приголомшене моїм порятунком від бунтівників, що воліло мене не помічати. Тож я жив спокійно у квартирі на околиці Петрограда. Жив таємно, бо інакше не дали б мені спокою газетники. Мені доводилося носити руду бороду і окуляри зі звичайного скла, щоб не пізнавали мене. Час від часу ходив провідувати Марі, яка готувалася стати матір’ю. Бідолашна спочатку хотіла взяти гріх на душу, щоб не народжувати дитину від ґвалтівника. Ну і переймалася, що з дитиною доведеться забути про сцену. Я переконував, що дитина ні в чому не винна, а сцена почекає. Призначив Марі пенсіон, щоб вона не хвилювалася за гроші.

Після Марі їхав до Мельникова. Він уже перестав бачити дивовижних тварин і дерев’яних ляльок людського зросту, які з ним розмовляли. Капітан розповідав, як дав обітницю не пити і за її дотримання просив у Господа, щоб той порятував мене.

— І врятував же, Іване Карповичу, врятував! — Капітан починав плакати.

— Врятував, — кивав я. — Тільки святкувати це зі спиртоузом ви почали дарма. Дайте ще обітницю хоча б рік не пити. А то наступний запій може бути для вас останнім.

Мельников обіцяв, але якось нерішуче.

Час від часу я бачився з Бенедіктовим, у них із пані Олександрою я був найбажаніший гість. Часто вечеряли з вином, потім пані Олександра грала на піаніно. Якось Бенедіктов спитав мене, чи не проти я допомогти його колезі.

— Кому саме?

— Професору Лавессі Христофору Лукичу. Медичне світило Петрограда і всієї імперії, дуже талановитий лікар і ще талановитіший вчений. Останні кілька років провадить якісь секретні досліди, каже, що готує великий прорив у науці, і я йому вірю. Вчора професор спитав мене, чи не можу я поговорити з вами. В нього у Куоккалі заміський будинок і лабораторія. Він там давно живе, все було добре, а потім зникла маленька дівчинка з місцевих жителів.

— Як зникла?

— Я подробиць не знаю. Головне, що батько дівчинки працював у професора садівником. Ну і дуже тепер переймається, тим більше, що поліція мляво шукає дитину. Лавессі каже, що сам знав дівчинку, дуже за неї хвилюється і хотів би попросити вашої допомоги. Сказав, що гонорар ваш знає, готовий заплатити. Гроші в нього є. Я йому нічого не обіцяв, просто сказав, що за нагоди поговорю з вами, Іване Карповичу. Я чув, як ви казали, що заморилися, то, може, це вам і нецікаво буде.

— Щось не чув нічого про зниклу дівчинку, — здивувався я. — Хоч газети читаю.

— У газетах про це не пишуть, цензура забороняє. А то ще погроми почнуться, скажуть, що це жиди дівчинку вкрали. Так Лавессі пояснював.

— Я подумаю. Можливо, і займуся.

— Як скажете, Іване Карповичу. Ну що, ще по чарці?

— Ні, досить. Завтра хочу попрацювати.