Елізабет Костова - Історик

марки з різних країн: Португалії, Франції, Італії, Монако, Фінляндії, Австрії Марки були без поштового штампа. Іноді лист, розпочатий на одній листівці, переходив на наступну, чотири-п’ять поспіль; усі акуратно пронумеровані. Більшість — разючого змісту, усі підписані «Хелен Россі». І всі вони були адресовані мені.

Барлі, дивлячись через моє плече, перейнявся моїм подивом, і ми разом сіли на ліжко. Перша листівка була з Рима — чорно-біла фотографія схожих на скелети залишків Форуму.

Травень 1962 року

Моя люба доню!

Якими словами мені почати лист до тебе, до моєї крові й плоті, до моєї дитини, яку я не бачила вже понад п’ять років? Нам треба було б говорити весь цей час мовою тихих звуків, поцілунків, поглядів і посмішок. Мені так важко думати про це, згадувати все те, що я втратила і що мушу припинити писати сьогодні, коли я тільки-но почала.

Твоя любляча мати Хелен Россі

Друга листівка була кольорова, але вже почала вицвітати: на ній були квіти у вазах: «Jardins de Boboli», Сади Боболі… Боболі.

Травень 1962 року

Моя люба донечко!

Я відкрию тобі секрет: я ненавиджу цю англійську. Англійська — це граматичні вправи або хрестоматія з літератури. Серцем я відчуваю, що змогла б краще говорити з тобою моєю рідною мовою — угорською, або навіть мовою, що квітне всередині моєї угорської — румунською. Румунська — це мова того диявола, якого я шукаю, але навіть він не зіпсував цю мову для мене. Якби ти сиділа на моїх колінах сьогодні вранці, дивлячись на ці сади, я дала б тобі перший урок «Ма нумеск…». А потім ми б шепотіли твоє ім'я знову й знову ніжною мовою, що й для тебе є рідною. Я б розповіла тобі, що румунська — це мова сміливих, добрих і сумних людей: чабанів, і селян, і твоєї бабусі, чиє життя він зруйнував на відстані. Я б розповіла тобі про все прекрасне, що вона розказувала мені: про зірки вночі над її селом та вогники над річкою. «Ма нумеск…». Розповісти тобі про це — нестерпне щастя для одного дня.

Твоя любляча мати Хелен Россі

Ми з Барлі перезирнулися, і він ніжно обійняв мене.

Розділ 64

Ми знайшли Стойчева в збудженому стані за столом у бібліотеці. Ранов сидів навпроти нього, тарабанячи пальцями по столу й раз у раз зиркаючи на документ, який старий учений відкладав убік. Він був надзвичайно роздратованим: мабуть, Стойчев не відповідав на його питання. Коли ми ввійшли, професор нетерпляче підвів голову:

— Гадаю, що знайшов, — сказав він пошепки.

Хелен сіла поруч із ним, а я нахилився над манускриптами, які він вивчав. Вони були схожі на листи брата Кирила формою й манерою — написані дрібним акуратним почерком на старому пергаменті, що обтріпався по краях.

Я впізнав слов’янські літери. Поруч із ними він розклав наші карти. Мені стало важко дихати: я сподівався, що він скаже нам щось важливе. Раптом мені спало на думку: можливо, могила була навіть тут, у Рілі. Може, Стойчев наполягав, щоб ми приїхали сюди, тому що підозрював усе це? Проте я був здивований, і мені стало ніяково через те, що він збирався оголосити про своє відкриття в присутності Ранова.

Стойчев озирнувся навколо, подивився на Ранова, потер зморщене чоло й тихо сказав:

— Я впевнений у тому, що могила не в Болгарії.

Я відчув, як кров відливає з моєї голови.

— Що?

Хелен пильно дивилася на Стойчева, а Ранов відвернувся від нас, постукуючи пальцями по столі, ніби він майже не слухав нас.

— Мені дуже жаль розчаровувати вас, друзі мої, але мені стало зрозуміло з рукопису, який я не перечитував уже багато років, що група прочан вирушила назад у Валахію з монастиря Светі Георгі 1478 року. Цей манускрипт — це документ митниці, згідно з яким їм дозволяється повернути християнські мощі у Валахію. Вибачте. Можливо, вам колись пощастить поїхати туди, щоб далі вивчити це питання. Якщо ви хочете продовжувати дослідження з маршрутів прочан у Болгарії, я буду радий допомогти вам.

Я втупився в нього й не міг вимовити жодного слова. Після всього ми просто не могли потрапити в Румунію. Було просто дивом, що нам удалося заїхати сюди!

— Я б порадив вам отримати дозвіл, щоб подивитися інші монастирі й маршрути, на яких вони знаходяться, особливо монастир у Бачково. Це чудовий витвір нашої болгарсько-візантійської культури, будинки там набагато давніші, ніж тут, у Рілі. До того ж там також є дуже давні манускрипти, які ченці приносили в монастир як подарунки. Для вас це було б цікаво, і ви могли б зібрати матеріал для своїх статей.

На мій подив, Хелен, здавалося, цілком погодилася з цим планом.

— Це можна організувати, містере Ранов? — запитала вона. — І щоб професор Стойчев теж зміг з нами поїхати?

— О, боюся, мені треба повертатися додому, — сказав Стойчев із жалем, — у мене багато роботи. Мені б хотілося допомогти вам у Бачково, але я можу дати вам рекомендаційний лист настоятелеві. Містер Ранов може бути вашим перекладачем, а настоятель зможе допомогти розібрати потрібні вам манускрипти. Він чудово знає історію монастиря.

— Дуже добре, — Ранов зрадів, почувши, що Стойчева не буде з нами.

Ми більше нічого не могли вдіяти у цій жахливій ситуації, нам просто треба вирушити на удаване дослідження в інший монастир і вирішити, що робити далі. Румунія? Переді мною знову з’явилися двері кабінету Россі, вони були зачинені, замкнені. Россі більше ніколи не відчинить їх. У заціпенінні я спостерігав, як Стойчев складає манускрипт назад у коробку й закриває кришку. Хелен замість нього донесла її на полицю й допомогла йому вийти. Ранов мовчки пішов за нами, у цьому мовчанні я вловив зловтіху. Що б ми не шукали, воно було для нас недоступним, і тепер ми знову залишимося наодинці з гідом. Він зробить так, щоб ми закінчили своє дослідження і виїхали з Болгарії якнайшвидше.

Ірина, як видно, була в церкві: виходячи з бібліотеки, ми побачили, як вона йшла до нас через розпечений асфальтований двір. Помітивши її, Ранов відійшов убік, щоб покурити в одній із галерей, а потім пішов до головних воріт і зник. Я побачив, що коли наш гід дістався до воріт, він пішов трохи швидше — можливо, йому теж треба було від нас відпочити. Стойчев опустився на дерев’яну лаву біля воріт, а Ірина притримала його під руку.

— Послухайте, — сказав він тихо, посміхаючись нам, ніби ми просто розмовляли. — Ми повинні швидко