Елізабет Костова - Історик

дуже важко було вимовити це вголос, хоча я майже шепотів. — Ти багато разів сама мені говорила, що комуністичний уряд зневажає селянські забобони. Навіщо їм заохочувати нас, замість того щоб заборонити? Може, вони думають, що дістануть надприродну владу над болгарським народом, знайшовши його могилу?

Хелен похитала головою.

— Цього не може бути. Безперечно, влада цікавить їх, але завжди з наукового погляду. До того ж, коли має бути відкрито щось цікаве, вони не хотіли 6 віддавати цю честь американцям. — Хелен замислилась. — Подумай, що може бути могутнішим для науки, як не знання того, що мертвого можна оживити або позбавити смерті, що майже те саме? Особливо для Східного блоку з їхніми забальзамованими лідерами в мавзолеях.

Я згадав обличчя Георгія Димитрова у софійському мавзолеї.

— Тоді в нас є ще більше причин знищити Дракулу, — сказав я, відчуваючи, як піт виступає в мене на чолі.

— А мені цікаво, — додала спокійно Хелен, — якщо ми його знищимо, чи відіграватиме це якусь роль у майбутньому. Згадай, що зробили зі своїми народами Сталін і Гітлер! їм не обов’язково було жити п’ятсот років, щоб скоїти свої злочини.

— Розумію, — сказав я, — я теж про це думав.

Хелен кивнула.

— Дивно те, що Сталін відкрито захоплювався Іваном Грозним. Два лідери, які хотіли пригноблювати й убивати власний народ, робили все необхідне, аби побільшувати свою владу. А ким, назвою думку, захоплювався Іван Грозний?

Я відчув, як кров відринула від серця.

— Ти говорила мені, що в Росії існує багато казок про Дракулу.

— Саме так.

Я уважно подивився на неї.

— Ти можеш уявити світ, у якому Сталін міг би жити п’ятсот років? — Хелен говорила, віддираючи нігтями м’яку кору з дерева. — Або навіть вічно?

Я стиснув кулаки.

— Як ти гадаєш, чи можна знайти середньовічну могилу так, щоб про це ніхто не знав?

— Це дуже важко, майже неймовірно. Я впевнена, що їхні люди за нами всюди стежать.

Тієї миті якась людина вийшла з-за повороту стежки. Я був так уражений цим, що ледве не вилаявся вголос. Але це був звичайний чоловік, просто одягнений, із в’язкою хмизу на плечах, він помахав нам, вітаючись. Я подивився на Хелен.

— Бачиш? — тихо сказала вона.

Трохи вище, під горою, ми побачили крутий кам’яний виступ.

— Подивись, — сказала Хелен. — Давай посидимо тут кілька хвилин.

Під нами лежала долина, вкрита густим лісом, вона була майже заповнена стінами й дахами монастиря. Зараз я дуже добре бачив неймовірні розміри цього комплексу. Він був схожий на кутасту оболонку навколо церкви, чиї бані сяяли у полуденному сяйві. Посередині височіла вежа Хреліо.

— Звідси, згори, видно, яким неприступним було це місце. Уявляєш, скільки разів, мабуть, вороги також звідси розглядали його.

— Або прочани, — нагадала мені Хелен. — Для них це був пункт духовного призначення, а не військовий об’єкт. — Вона обперлась об стовбур дерева і поправила спідницю. Поклавши сумочку, Хелен зняла капелюх, закотила рукава своєї світлої блузки, щоб урятуватися від спеки. Маленькі краплинки поту виступили в неї на чолі й щоках. Обличчя її набуло мого найулюбленішого виразу: вона задумалась, дивлячись водночас як назовні, так і в себе, очі широко розкриті, погляд уважний, губи міцно стиснуті. Чомусь цей погляд мені подобався більше, ніж навіть той, коли вона дивилася просто на мене. Навколо її шиї був зав’язаний шарф, хоча слід від укусу бібліотекаря перетворився на цятку, маленький хрест блищав під шарфом. Її різка краса відгукнулася болем у мені — не тільки фізичного бажання, але й благоговіння перед її досконалістю. До неї не можна було доторкнутися: моя, вона була загублена для мене.

— Хелен, — сказав я, не торкаючись її руки. — Я не хотів говорити, але не міг зупинитися. — Я хочу тебе запитати про щось.

Вона кивнула, очима й думками все ще занурена у храм під нами.

— Хелен, ти вийдеш за мене?

Вона повільно повернулася до мене, і я не міг зрозуміти, що бачу на її обличчі: подив, глузування чи радість.

— Поле, — суворо сказала вона. — Як давно ми знайомі?

— Двадцять три дні, — затнувся я, зрозумівши раптом, що не подумав про те, що мені робити, коли вона відмовить. Але вже було занадто пізно забирати свої слова, відкладаючи розмову на інший час. А якщо вона скаже «ні», я не буду кидатися з гори, не завершивши своїх пошуків Россі, хоча, можливо, у мене з’явиться така думка.

— Ти думаєш, що знаєш мене?

— Зовсім ні, — щиро відповів я.

— Гадаєш, я тебе знаю?

— Не певен.

— Ми так мало знаємо одне одного. Ми зовсім із різних світів. — Цього разу вона посміхнулася, немов бажаючи пом’якшити жорстокість своїх слів. — До того ж я завжди вважала, що ніколи не вийду заміж. Я не з тих жінок, які виходять заміж. А як щодо цього? — вона доторкнулася до шарфа на шиї. — Ти одружишся з жінкою, позначеною пеклом?

— Я буду захищати тебе від будь-якого зла, що насмілиться наблизитися до тебе хоч на крок.

— Хіба це не буде тягар? І як ми зможемо мати дітей, — вона прямо й твердо дивилася на мене, — знаючи, що вони можуть бути опоганені?

Мені було важко говорити, горло пекло.

— Виходить, твоя відповідь — «ні», чи мені варто запитати тебе іншим разом?

Її рука (я не міг собі уявити, як я житиму без цієї руки, без цих нігтів квадратної форми й м’якої шкіри) потягнулася до мене, і я подумав про те, що в мене немає обручки, щоб надіти їй на палець.

Хелен серйозно подивилася на мене.

— Моя відповідь: звісно, я вийду за тебе.

Після тижнів марних пошуків іншої людини, яку я дуже любив, я був настільки вражений легкістю такого результату, що мені було важко говорити й навіть поцілувати її. Ми мовчки сиділи поруч, дивлячись униз на червону, золоту і сіру масу величезного монастиря.

Розділ 63

Барлі стояв поруч зі мною в готельному номері мого батька, оглядаючи безладдя, і він раніше за мене помітив те, що я пропустила — папери й книги на ліжку. Ми знайшли потерту книгу Брема Стокера «Дракула», нову історію середньовічних єресей на півдні Франції й дуже старий том європейських легенд про вампірів.

Серед цих книг лежали папери, зокрема й записи, зроблені рукою батька, і посеред усього цього лежали поштівки, написані зовсім не відомою мені рукою, гарним темним чорнилом, акуратним дрібним почерком. Ми з Барлі одночасно (я знову була дуже рада, що була не сама) почали з перегляду паперів, і насамперед мене зацікавили ці поштівки. На них були