Елізабет Костова - Історик

поговорити, поки наш друг не чує нас. Я не хотів лякати вас. Немає такого документа, у якому говорилося б про те, що прочани повернулися у Валахію з мощами. Шкода, але я брехав. Влад Дракула точно був похований у Светі Георгі, де б він не був, і я знайшов дещо важливе. Стефан говорив, що Светі Георгі знаходиться поруч із Бачково. Я не побачив ніякої подібності між регіоном Банково й вашими картами, але існує лист від настоятеля Бачковського до настоятеля Рільського, датований початком шістнадцятого сторіччя. Я не наважився показати вам його в присутності нашого товариша. У листі написано, що настоятель Бачково більше не потребує допомоги настоятеля Рільського або інших духовних осіб у придушенні єресі у Светі Георгі, бо монастир спалили і його ченці розійшлися. Він попереджає настоятеля Рільського про те, щоб він остерігався ченців відтіля або будь-яких інших ченців, які поширюють ідею про те, ніби дракон убив Светі Георгі (Святого Георгія), оскільки це ознака їхньої єресі.

— Дракон убив… почекайте, — сказав я. — Ви маєте на увазі рядок про монстра й святого? Кирил пише, що вони шукали монастир зі знаком того, що святий і монстр були рівними.

— Святий Георгій — один із головних персонажів болгарського іконопису, — тихо сказав Стойчев. — Ідея, що дракон переміг його, вважається страшним перекрученням. Але ви ж пам’ятаєте, що ченці Валахії шукали монастир, у якому вже був цей знак, оскільки це було б прийнятне місце, де тіло Дракули можна було об’єднати з головою. Мені цікаво, чи не існувала велика єретична течія, про яку ми не знаємо, відома і в Константинополі, і у Валахії, а може, й самому Дракулі. Чи не створив Орден Дракона власну гілку релігії, відокремлену від єдиної церкви? Чи не створив він власну єресь? До сьогоднішнього дня я ніколи не думав про таку можливість, — він похитав головою. — Ви мусите поїхати в Бачково й запитати там настоятеля, чи не знає він, де могли зрівняти або переставити місцями монстра й святого. Ви повинні запитати його таємно. У моєму листі до нього, який ваш гід візьме й, без сумніву, прочитає, писатиметься тільки про те, що ви хотіли б вивчити маршрути прочан, але там вам треба буде знайти нагоду поговорити з ним віч-на-віч. Там є ще чернець, який колись був ученим, історик — дослідник монастиря Светі Георгі. Він працював з Атанасом Ангеловим і був другою людиною, яка побачила «Хроніку Захарія». Його прізвище було Пондєв, а тепер хто знає, яке ім’я він узяв, ставиш ченцем. Настоятель допоможе вам знайти його. І ще одне. У мене немає карти місцевості Бачково, але я впевнений, що поблизу монастиря є довга, вигнута долина, якою колись протікала річка. Пригадую, що бачив її колись і розмовляв про неї з ченцями, хоча назви зараз я вже не пам’ятаю. Чи не може це бути хвостом вашого дракона? Але де тоді його крила? Це вам теж слід перевірити.

Я готовий був стати перед Стойчевим на коліна і поцілувати його ноги — настільки я був йому вдячний.

— Але чому ви не поїдете з нами?

— Я б не послухався навіть племінницю, щоб зробити це, — відповів він, посміхаючись Ірині, — та боюся, що це викличе ще більшу підозру. Якщо ваш гід буде думати, що я досі зацікавлений у вашому дослідженні, він стане ще уважнішим. Приходьте до мене, як тільки ви повернетесь у Софію, якщо зможете. Я весь час буду думати про вас. Тож бажаю вам безпечної подорожі, хай пощастить вам знайти те, що шукаєте. Нате, візьміть оце. — Він вклав у руку Хелен маленький предмет, але вона так швидко стисла його в руці, що я не побачив, що це було й куди вона його поклала.

— Містер Ранов пішов надовго, що не властиво для нього, — тихо зауважила вона.

Я подивився на Хелен.

— Може, мені піти перевірити, де він? — я навчився довіряти інстинктам Хелен і пішов до головних воріт, не дочекавшись відповіді.

Прямо за межами комплексу я побачив Ранова, що стояв з якимось чоловіком біля довгої блакитної машини. Той чоловік був високим, елегантним, у літньому костюмі й капелюсі, але щось у ньому змусило мене відступити у тінь воріт. Вони щось жваво обговорювали, а потім різко зупинились. Гарний чоловік ляснув Ранова по плечу й сів у машину. Я немов сам відчув удар цього дружнього жесту. Я знав цей жест, ця рука вже колись опускалась і на моє плече. Звичайно, як би неймовірно це не було, але чоловік, що повільно від’їжджав від паркування, був Гежа Йожеф. Я чимдуж кинувся назад у двір і приєднався до Хелен і Стойчева. Хелен уважно дивилася на мене, можливо, вона теж навчилася довіряти моїм інстинктам. Я відвів її на мить убік, а Стойчев, хоч і здивувався, але був занадто ввічливий, щоб поставити мені питання.

— Здається, Йожеф тут, — швидко прошепотів я. — Я не бачив його обличчя, але хтось, дуже схожий на нього, тільки-но розмовляв із Рановим.

— Лайно!.. — тихо вилаялася Хелен.

Мабуть, це був перший і останній раз, коли я чув, як вона лається.

За хвилину Ранов уже поспішав до нас.

— Час вечеряти, — сказав від сухо, і я подумав, чи шкодував він про те, що залишив нас зі Стойчевим на кілька хвилин. Із його тону я зрозумів, що він не бачив мене біля воріт. — Ходімо зі мною, ми поїмо.

Мовчазна вечеря в монастирі була смачною, домашню їжу подавали двоє ченців. Деякі туристи залишалися з нами в готелі, і я помітив, що дехто з них розмовляв не болгарською мовою. Люди, що говорили німецькою, мабуть, приїхали на відпочинок зі Східної Німеччини, і, можливо, та інша мова була чеською. Ми їли з апетитом, сидячи за довгим дерев’яним столом, ченці сиділи за сусіднім столом, і я із задоволенням думав про вузькі ліжка, що очікували нас. Ми з Хелен не могли побути наодинці, але я знав, що вона думала про Йожефа. Що йому треба було від Ранова? Або, точніше, що він хотів від нас? Я згадав попередження Хелен про те, що за нами стежили. Хто сказав йому, де ми були?

Це був важкий день, але я був настільки збуджений майбутньою поїздкою в Банково, що з радістю вирушив би туди пішки, якби це було швидше. Замість цього ми полягали спати, щоб підготуватися до завтрашньої подорожі. Серед хропіння жителів Східного Берліна й Праги я чув голос Россі, він щось говорив про нез’ясовані питання нашої роботи,