Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Шумей, а Красноїлля і Голови стерегли пан Осьвєнцімський та Куділь. Забарикадували плаї засіками, повиставляли варти й чуги, готові до запалювання. Не пускали нікого. Так без суперечок жили два табори, кутський та гірський. Ніхто не наважувався когось зачіпати, ніхто не смів порушити патент.

Однак, хоч достойників відпровадили безславно, а бараболя без підписів та шлюбів стала набутком люду, мандаторський удар, вміло спрямований на Дмитра, все ж поцілив у нього. Він сидів самотньо під Кременицею. Там Василюки випасали на толоках багато молодих коней. Там була хата для сіна. З одного боку височів ґруник Медвежик, де ще недавно були ведмежі лігвища, а з другого боку, трохи нижче, густим лісом ішов головний вовчий тракт, який і досі називають «вовчівка». Дмитро заборонив будь-кому приходити до сінної хати. Було зрозуміло, що він там постив, навіть без води, а ночами пускав мольфарським шляхом вісті до Відня, розмовляв із християнським цісарем. Кремениця вдень і вночі була вкрита туманами, несамовито гуділи потоки, що випливали з неї.

У цьому краї, до якого ніхто не приходив, якого ніхто не покидав, важко було дізнатися, що діється хоча б кількома милями далі.

Поки якась вість доходила, хай лише з Косова чи Пістиня, вже мінялася, мов кучерява хмара, принесена вітром. То чорніла, набиралася небезпеки, то зоріла з глибини небес, як світле видиво, і відразу зникала. Тут Дмитро був обгороджений лісами, туманами і кордонами військ, а цісар там, у Відні, вартами та урядами.

Та вже невдовзі, коли вибухнула весна, цілим галицьким краєм пройшли дивні луни. Пливли важкі грозові хмари – вісті про загадки. Гуділи здалека, несли у своєму лоні блискавки та громи, страшні для урядів і для панів, а любі поневоленим людям, радісні для в’язнів:

«Шимбали йдуть. Три загадочки, три посланочки цісарські вже близько. Пан цісар уже впорався з ворогами, вже звільнився від безбожних французів. Уже Господь Бог зглянувся на нього ласкавим оком. Зі вдячності, як належить цісарському ґазді, цісар прийняв посланниць із неба. От-от мав дати їм доступ до християнських народів. Був уже старий. Старість над ним тяжіла, а смерть крутилася коло нього, як запопадний вартовий: лиш трохи віддалиться, вже знову вертається. Йому вже було досить життя, думав лише про інших. Розмірковував – як радив йому побратим, – як би вилікувати велику хворість, яка підточує державу. Підрубати, відрубати трухляві стовбури, а коріння підгодувати, щоб вони пустили свіжі пагони. То такий був чарівник могутній і сміливий. Йому вже ледь залишалося того життя, а брався до того, щоби стрясти світом, хоча бачив, що не доживе до цього. Мусив зробити своє. Хай буде, що буде! Розбудив загадки, дав їм захист, показав їм шлях, благословив їх по-цісарськи і випхав у далекі гори. Немов підклав гніт під усю державу! Сам іще дужче захворів. Ідуть загадки, наближаються. Коли молодий цісарський побратим розгадає їхні слова, коли опадуть маски і забрала з облич благословенних дівиць, задрижить земля, потріскають в’язничні мури, зруйнуються підвалини казарм і урядів».

Довгим розкотистим громом ішли такі вісті. Тепер стало зрозуміло, для чого губернатори і мандатори запустили маріонетки неволі, чому хотіли впіймати голодний народ на бараболю та неволю. І прикрили свій неспокій і страх, свої лихі думки, погані вчинки начебто спокійними мінами. Мабуть, загатили шлях цісарським загадкам, заманили тих цісарських голубок і запакували їх під папери. Може, у душній паперовій постелі, у великих скринях, замкнені залізними колодками, спали небесні посланниці, перед якими сам цісар голову схиляє? Може, дрімали під паперами? Мабуть, задихалися, бо час від часу стогнали, розносився їхній стогін цілим краєм. Ночами лунало це понад рікою, плакало в лісах та на вітрах, немов малі діти заводилися плачем і риданням. Постогнувало і по найдальших полонинах, на найвеселішій полонині ставало сумно. І ніхто не міг побачити, який вигляд мають ті загадки.

А може, там, у чудесній Відні, старий пан цісар, отямившись від гарячки, не міг зрозуміти, чому не відповідають йому побратими?..

Отак багато знали, щедро оповідали, лиш про самі загадки ніхто не міг нічого певного розповісти.

Тільки батько Дмитра, старий Штефанко, перший отримав таку-сяку вість про загадки. Таке йому наснилося.

Ішли три дівчини, вбрані в ризи, як на святих образах, ішли сміливо й гордо. Спочатку гостинцями, цісарськими дорогами, а коли зайшли на гірські плаї, то почали танцювати На лицях мали забрала; одна залізне, друга срібне, а третя золоте забрало. Лиш їхні очі – сміливо-ясні – однаково світилися з-під лицарських забрал. За паннами хлинули юрми люду, громади народів, як хвої, як листя. Заповнили всі гірські долини. Шуміли-грали ці юрми, наче головські буковинки. І забрели загадочки аж під Кременицю. Стали перед Дмитром, поважні, але вільні.

Каже панна-загадочка, та, яка має залізне забрало, твердим сильним голосом, аж пішло горами:

— Шимбале-шимбале! Коли ляжуть троє, котрі троє будуть пильнувати?

Відійшла вбік.

Каже панна-загадочка зі срібним забралом голосом ясним, веселим, аж джерела в ньому вигравають:

— Шимбале-шимбале! А що то за птах, досі літав лиш до землі, відтепер не рушиться з гордого гнізда?

Відходить убік. Приходить третя панна-загадочка в золотому забралі. Солодким голосом виспівує:

— Шимбале-шимбале! Який дощ перейде, який вітер перевіє, яке сонечко вже ніколи не зайде?

Пройшли панни-загадочки. Штефанко прокинувся у страху, Дмитрових відповідей не дочув, не дочекався, поки опустяться забрала, не побачив лиць посланниць.

Щойно світало. Штефанко встав, нашвидкуруч зібрався і помчав угору до сінної хати під Кременицею. Ніс із собою вість про загадки, так побожно, наче святе причастя. Детально розповів Дмитрові про своє видиво. Дмитро замислився, звернув погляд до верхів. Говорив до свого леля так повільно, виразно:

— Троє ляжуть спати: пани, священики, уряди. Троє будуть пильнувати світ: віщуни, співаки, майстри.

Це перша загадочка відгадана. Штефанко щасливо сміявся. Дмитрик вів далі:

— Той птах — це кресаня. Досі він літав до землі, падав до ніг. Відтепер ніколи шапки не скине, бо не буде людей невільних, кожне слово християнське підніметься високо.

Це другій загадці лице відкрите, а тепер слухайте, мій лелю:

— Перейде той дощ, що тепер світ заливає, дощ дукатів. Перевіє вітер, що несе війни, різню-мори. А наше сонечко ніколи не зайде — свобода!

Це підняті забрала у трьох загадочок. Так воно є. Я справді розумію, лелю, ваш віщий сон. Він уже сам послав тих святих дівиць-чарівниць, він, мій цісарський побратим Йосиф, шляхетний дід. Вони вже в дорозі. Але, видно, час