Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Дмитро згадав і повторив цісарські слова: «Світ загойдається або й перевернеться. Усі постанови, усі патенти підуть нанівець, коли відгадаєш їх, ті загадочки, мій юначку…» Так сам сказав мені мій гоноровий побратим, християнський цісар, помазаник Божий.

Штефанко запитав стурбовано:

– Чому ж не приходять, синку, загадочки до тебе сюди на полонину, аж під Кременицю? Чи блудять десь лісами, чи дорогою змучені, хворіють, чи хтось їм не дає дороги?

Дмитро не відповідав. Сильний вітер шарпав дерева, обдирав листя, відносив їх далеко, стогнали полонини.

– Цісарський знак, – сказав Дмитро, – наближається наша мить. Можемо збиратися. Киньмо Довбушевий клич.

Вони покинули сінну хату, зігнали вниз коней. Зійшли до батьківської оселі.

* * *

Пізня весна вибухнула, вистрілила буйно. Довго її тримали в зимовій фурдизі, – і ось вона вирвалася, спочатку сіра, обірвана, полатана. А вже за кілька днів крокувала кудлата, яскрава, у всій пишності.

Саме тоді немолодий удівець, французький емігрант, поріднений із нашим краєм через свою дружину, пан Шарль Франсуа Йозеф де Д. і т.д. і т.д., учена людина, доктор медицини, хірургії та ботаніки, вирушив із Косова в гори. Приїхавши з Відня ранньою весною, стримуваний заметілями, холодом та снігом, він чекав у містечку Косові, крутився, як кіт над водою. Врешті зміг вибратися в гори. Дитину, з якою переважно не розлучався, залишив у Косові, а сам вирушив у товаристві худолицього асистента-віденця.

Завжди гладенько поголений, із білим жабо, в білесенькій перуці, у білих штанах та голубій куртці виглядав по-панськи, вишукано. На лиці доктора постійно трималася добра чи ввічлива усмішка, а очі дивилися ясно, бистро, проникливо. Іноді спалахували жаром. Руки звисали безвладно, ніби бездіяльно, аж раптом міцно стискалися. Пан доктор приїхав із Відня, маючи при собі загадкові, надзвичайно таємні папери та строгі вказівки самого Двору, документи, що викликали страх у губернії, в крайсамтах – падання ниць, а в мандаторіях – дрож у колінах. Говорив мало, мало користався перекладачем, а дивився багато, не слухав, що говорили, а щось постійно занотовував. Мурашки пробігали по урядових спинах, карбувалися рани в серцях лояльних урядників від кожного поскрипування олівця пана доктора. У пачках і скринях він віз великий гербарій, з кишені виймав окуляри, нікому невідомі інструменти та різні печатки. У нотатниках – це підглянули – записував незрозумілі знаки, мабуть, таємні, для того, щоб ніхто не прочитав. Ні на хвильку не розлучався з невеликою скринькою, опечатаною і закритою на замки. Сам її всюди носив. Уряди давали йому, що хотів, давали також те, чого не бажав: охорону для мандрівок та переїзду через небезпечні гори (насправді – шпигунів і спостерігачів із губернії). Коли він вирушив із Косова, горами прогриміла вість, що їде чужоземний цісарський граф, просто з Відня.

Пущами буяла весна. По грунях і хребтах вирізнялися пишною, яскравою зеленню явори. На схилах славили сонечко буковинки, світилися тисячами дзеркалець – у кожному листочку відбивалося обличчя сонечка. Зі смерек вискакували палаючі свічники – червоні шишки, цілі процесії полум’яних лісових свічників хиталися на весняному вітрі, кланялися вогненному Панові, ґазді Верховини – Сонечкові. Несли легенький запах, який, напевно, міг би принести полегшення вмираючому, а може, на прощання з життям, і гострий жаль, який ріже серце, що світ такий гарний і божий, а людина така зарита у кротячу нору своєї долі. Долами навколо царинок ліщини обліпилися нудотно-солодким соком. Там ґаздували бджоли, гуділи в ліщинах. Кущі лісової малини проривалися соковитими листками із засохлих, мов солома, патиків. Оновлялися, набирали живого блиску листя ожини, які покірно пережили зиму при землі під снігом. Серед трав рожевіли шафрани, а на перевалах виглядали з-під решток снігу гірські мирти. А в буковинках на північних схилах – безмежні розливи полчищ білих і фіолетових весняних зозулинців. Черпаючи життя і росяну свіжість із вологої, ще холодної підстилки сухого букового листя, вони невинно блищали, створені лише для весняного буття, лякалися кожного, хоч трохи пекучішого, промінчика. Це життя таке єдине, таке коротке, а яке ж повне краси: тиждень тому – забагато снігу, тиждень по тому – забагато тепла.

Огортали прибульця духмяними хмарами, нагадуючи йому про далеку квітучу батьківщину, про солодкий Прованс. Справді, цей дикий і поганський край у своїй красі вартий того, щоб рівнятися з оспіваним християнським Провансом.

Ластівки кружляли навколо хат і колиб. Яструби шукали воронячих гнізд, ворони відганяли кожного розбійника-яструба, який одним помахом крил злітав понад крикливе збіговисько ворон. Чорні лелеки долітали до краю пущі й завертали назад до багнистих луків. Полонини розспівалися, немов флейтами. Безперервно кували зозулі… Їхнє вигравання наближало до слухача неміряні гірські простори. І доводило, що вони не є порожніми. Там, на одній високій луці, озветься зозуля, а інша відразу відповість їй із глибокого яру. І десь дуже далеко, за буковинкою, ще одна виспівує, як луна. А потім одночасно виспівують три або чотири. Слух і думка літає за ними. Повсюди спів і любов.

Дуже жаль було докторові, що не було з ним його п’ятилітнього сина-одинака, якому він усе показував, усе пояснював і завжди розповідав про любий серцю Прованс.

Коли мандрівник заїхав у яворову пущу, його погляд захопили гігантські старі колони вікових яворів. Стовбур біля стовбура, вони йшли колонадою серед трав. Величний костел, чогось подібного він не бачив навіть на своїй батьківщині. У цьому костелі – райські бесіди, щебетання та співи птахів. Здивовані пташки перегукувалися, зліталося їх щораз більше, аби придивитися до нього. На скелях легенько потріскували берези, із них стікав сік – весняні солодощі. Якби наточити цього соку й випити, весна у людських жилах зашуміла б сильніше, ніж вино. Радість правічного райського лісу з усіх боків огортала мандрівника.

Натомість тихими й сумними були людські оселі. Як би далеко не кинув поглядом понад ці освітлені сонцем пущі та верхи, хоч би й занурився в них конем, усюди нишпорячи, продираючись стежками крізь хащі та яри, повні вологи, крізь темні хащі, позеленілі схили й урвища, повні зелених ожин, – не знайшов би нічого, що могло б нагодувати й підкріпити зголоднілу людину.

Тут жив рід гірських мисливців, але вже роками почав уживати зерно. Небагато жило з пущі.

Провідники розповідали панові доктору:

– Якби не було тугого року, ми мали б інше видовище. Ігровища, високі луки між селами і заростями були б сповнені весняними хихотіннями та сміхами. Миготіли б усюди білі сорочки, червоні запаски й штани. Дівчата і хлопці сходяться там і святкують весну. Але