Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

ніколи жоден хлопець не візьме дівчини, яка його не хоче. Довго разом співають, вуркочуть, щебечуть і пестяться, як птахи, поки зблизяться одне з одним.

Однак цього року весняна радість завмерла, шлюби поснули.

Але не так жили лісові хижаки, найдужчі тутешні мисливці. До них не дійшов голодний рік. Коли пан доктор медицини, хірургії та ботаніки заїхав у пущі Буковця, почув сильні удари по стовбурах, неначе клепання. Провідники пояснювали, що це ведмедиця готується до весняних ігрищ, стає на задні лапи, могутньо валить по дереві й карбує стовбур, щоб ведмеді-самці мірялися з нею по цьому дереві своїм ростом.

Трохи пізніше пан доктор на власні очі побачив не менш цікаве диво. Плай був загороджений засіками. Коли наблизилися, зненацька, невідомо звідки, з’явилися яскраві постаті, озброєні понад міру. То лісові люди, які стояли там на сторожі, не пускали нікого з долів до своєї дикої країни. Провідники вже раніше попередили пана доктора й запевнили його, що для нього, як прибулого з цісарської столиці, не буде ніяких перешкод. Зазвучали радісні вигуки та постріли. З гущавини вийшла ясенівська варта, радісно махаючи капелюхами.

– Хай живе граф, цісарський посланець!

Лісові люди зовсім не виглядали дикунами, радісно й сердечно подавали руки панові докторові, придивлялися до нього з очевидною втіхою.

І пан доктор дивився зі щирим зацікавленням. Постійно записував у нотатник: «Яскравий народ, подібний хіба що на якихось сарацинів». Лісові люди відвалили запори, провели людей і коней ледь помітними крутими стежками серед гущавини. І вже здалека було чути, як хтось потім поправляє засіку, валить дерева…

Пан доктор перетнув кордони дикої цікавої країни.

Скажемо відразу сумну правду, що доктор уже ніколи не повернувся з цієї країни. Що вже ніколи нічого не розповідав своєму малому одинакові ні про цю країну, ні про любий серцю Прованс. Той одинак, а пізніше і його нащадки, назавжди залишилися у Косові. Ті нащадки, ймовірно, забули про любий серцю Прованс і навіть не були проінформовані про плани та цілі подорожі доктора в дикі гори.

Однак пам’ятали про вченого і творчого предка. Розповідали, що дикі лісові люди прийняли його, як короля, і що внаслідок незрозумілих незграбних махінацій тогочасних урядів чи погано зрозумілих вказівок та акцій надто старанних шпигунів, неоціненний доктор втратив у горах життя, пропав, ніхто не знав, де й коли. І що з цього наробилося багато безладу та біди.

Андрійко знав більше. Оповідав, що, коли прийшли цісарські знаки, які приймали з великою пишнотою, приїхав у гори сам чужоземний граф, вірний побратим цісаря, друг народу, ворог мандаторів. Усі про це знали, благословляли його, коли проїжджав. Старці, що лежали на печі, казали себе виносити перед хату, аби, як говорили, перед смертю побачити цісарського брата. Мандаторія платила золотом за кожну вість про кожен рух цісарського посланця. Квятковський перевдягався на жебрака, лазив по горах, наймав собі шпигунів, щоби стежили крок за кроком за графом. Назустріч графові виїхав пан Осьвєнцімський. І хоч провідники, що їх надали графові уряди, весь час впихалися між ними, щоб перешкодити їм розмовляти, пан Осьвєнцімський говорив із паном графом різними панськими мовами. Граф говорив мало, переважно слухав. Постійно питав про Голови, вимовляючи це по-чужоземськи, але всі чули й могли зрозуміти. На конях було багато скринь, які постійно пильнував і доглядав помічник графа. Одну скриньку граф завжди тримав при собі. Коли доїхали на Голови, він вийняв із-за пазухи листа з червоними печатками. Питав про Дмитра, головського князя. Казав, що має для нього з Відня три словечка. Що йдеться йому про рідкісне й важливе зілля. Пан Освєнцімський так це переклав, а багато людей чуло. Граф чекав на Дмитра і на Штефанка. Відпочивав і так собі тим часом ходив буковинками. Перш ніж Дмитро і Штефанко під вечір повернулися з Кремениці, чужоземний граф кудись зник. Його шукали цілу ніч, шукали й наступного дня. Помічник графа лементував, здіймав руки до неба, пояснював панові Осьвєнцімському, що той і без нього знав, яка це важлива, світова особа. Знайшли тільки кілька слідів, що вели до пущі, разом зі слідами двох людей у постолах. Більше ніхто нічого знайти не зміг… Старий Клим дізнався, що цієї ж ночі із села зник Плетінь. На нього чигали, коли повернеться. Коли вернувся через кілька днів, Клим, Чупрей та Куділь його схопили, привели до його власної хати, прив’язали до лави, наперед роздягнувши. Грозили, що будуть лити йому на живіт смолу. Закликали, щоб він признався. Плетінь плакав, як мала дитина, лив сльози, але ні в чому не зізнався. Сестра Плетіня помчала до Дмитра. Дмитро наказав відпустити Плетіня. Тим часом у його хаті знайшли багато речей Пелеха. Тепер усе зрозуміли. Штефанко вже давно казав, що Плетіня треба остерігатися. Плетіня прогнали, заборонили йому вертатися до села під страхом смерті. Невдовзі прийшла вість із Кут, що Плетіня повісили аж у Станіславові. Всі зрозуміли, що Квятковський не хотів мати свідка. Усі речі графа віднесли до Кут. Про скриньку і про лист із червоними печатками ніхто ніколи не чув.

* * *

Бойова атмосфера, мов хмара, зависла над Головами. З дальніх комор у скелях принесли запаси пороху та куль. Здається, золото теж принесли до буковинки Василюків. Днями й ночами по хатах, як перед великим полюванням, готували кулі, набої. З гори на гору перегукувалися юнаки, в буковинках і гущавинах сиділи молоді люди при ватрах, таборували, як військо. З усіх сіл, аж з-під Кут пробиралися на Голови юнаки та підлітки. Голод відступив, шишки червоніли, буковинки світилися, а тому й весняний юнацький рій загудів, як гудів щовесни. Для юнацького рою неважливими були причини та пояснення. Шуміли рої по буковинках і по полонинах, гуділи так, що всі гори знали. Їм уже нетерпеливилося. І Дмитрові нетерпеливилося. Отак-то, надто буйні були Голови для Дмитра, а Дмитро для них надто обережний, незрозумілий. З іншим ватажком уже б напали на мандаторію і вже би зникли у відлюдній Верховині. Адже й Дмитро так робив, але тепер чекав на ще якісь знаки. Клим підмовляв до старої лісової практики: якнайскоріше напасти, викликати замішання серед ворогів, відбити загадки, відступити в гори. І ще одна суперечка вибухнула зі Шкіндами, які через Дмитрове зволікання пригадали собі всі звинувачення проти нього. Замість поновлення сватів весною, як сподівалися, небагато бракувало, щоб Дмитро порубав старого Шкінду за лихослів’я.

Дмитро і старшина радилися тимчасом, як відбити загадки. Не сумнівалися, що їх захопили разом із графом. Дмитро ще чекав на таємний