Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

мов не потребував повітря. Одна рука звисала окремо, а друга окремо. Кожна зів’яла по-своєму. Обличчя згасло, і вітер шарпав на голові кучері так завзято, ніби хотів їх забрати з собою. Ґуґля розвівалася високо, не тримаючись тіла. Кожна частина обличчя, кожен член тіла стирчали окремо, не в’яжучись з іншими.

Врешті Дмитро завмер, закрив рукою очі, стояв так непорушно: гада, який сам себе з’їв, не знав. Птаха, що під землею несеться, не міг собі уявити. Подумки побачив сідло, менше від пса, вище від коня. Зрозумів другу загадку-пастку. Крикнув, як зі сну: неволя! Разом із ним весь натовп закричав щось невиразне. Дмитро в думках уже побачив осідланих людей, на яких їхали посіпаки. Згорбився.

Але випростався, пронизавши поглядом достойників. Підніс свою палицю з патентом, з цісарським орлом. Писарчук з-під ока поглядав на Дмитра. Квятковський опустив очі й погладжував себе по полах чорної куртки, Брнек уважно розглядав свої власні вуса, а Брнатцік, як завжди, стояв, як пограничний стовп, помальований начорно. Натовп тиснувся лавою, щоб побачити Дмитра. Дмитро запитав:

– Який маєте цісарський знак?

Писарчук оторопів, повернувся до панків, молодий священик щось тихо договорював Брнекові. Той зробив кілька кроків уперед, але знову вернувся назад. Тоді священик закликав:

– Слухайте, люди, цього пана.

І Брнек, стоячи, коротко промовив:

– Мені ніякого знаку не потрібно. Цісар посилає послання чи мандати. Я є цісарський посланець, тобто мандатор. Нічого сам від себе. Чи стою, чи ходжу, чи сплю, чи кашляю – все від імені цісаря.

Ступив три кроки вперед.

Немов шелест вітру, пролетіло над гурбою: «Зрада, зрада». Потім якісь невиразні звуки прокльонів. І люди почали відступати так, як щойно напирали, поволі відходити, оглядатися й утікати. Покинули Дмитра всі, окрім головців і старих товаришів. Дмитро все ще був блідий, як ніколи досі, його очі палали ще більше, ніж завжди. Завагався.

Хіба б цісар?.. Але ні!

Знову звернувся до столу:

– Я хочу говорити з тою цісарською панною, яку ви називаєте Бараболею.

Сміх і безсоромний регіт потряс цілою купкою урядників та шарапаток, а натовп охопила дрож. Хтось із головців закричав: «Хто ж тут бреше? То хто насміхається з цісарської родини?»

Молодий священик із Кут ґречно, політично замирював:

– Пане депутате, спочатку відгадай загадки, про які так багато розповідав народові. Сповісти їх усім! А потім питай про цісарські знаки, про бараболю.

Натовп загудів. Дмитро нарешті сказав спокійно, але голосно:

– То не є цісарські загадочки. Не слухайте цього, люди!

Мандатор зіскочив з лави, гарячково оглядався. Коли побачив, що нічого особливого не відбувається, урочисто подав знак вусатому писареві.

– Прошу, люди, цісарські піддані, – закричав писарчук, – і ви, пане депутате. Пан депутат, який був паном депутатом, уже не є паном депутатом. Може, хтось інший розгадає загадки, захоче бути депутатом.

Сказавши це, писарчук вийшов навшпиньки, сховався за групкою шарапаток, і вже його не було видно. І тоді вийшов Ґєник Квятковський. Став за спиною мандатора, відразу біля Брнатціка, поправив довгий чорний сердак, довго дивився на небо, а тоді виголосив гладко, урочисто, побожно:

– Той змій, що сам себе з’їв, – то свобода, гірська свобода. Ви бачили, до чого вона довела…

Прикрив очі, перечекав, говорив далі:

– Це перша загадочка розгадана. А що менше від пса, а вище від найвищого коня? Це сідло. Це і для людини найліпше, аби дала себе осідлати, аби підкорилася законній владі. То послух, то страх свободи. Це розгадана друга цісарська загадочка. А що в землі кладе яйця? То насіння цісарське, то бараболя, послана для того, щоб ніколи вже не було голоду, щоби було щастя. То третя загадочка розгадана.

Ніби за поданим знаком, найняті кутці почали переносити на плечах важкі мішки з бараболею з возів, що стояли неподалік. Серед мовчання всього гурту стали складати мішки навколо столу, за яким сидів мандатор. Мандатор підвівся, звернувся до Квятковського:

– Цісарський депутате, починай своє урядування від імені цісаря!

Квятковський промовляв знову, не так гладко, як перед тим, трохи постогнував:

– Тепер нехай кожна громада вибере свого депутата чи отамана. Той від її імені підпише вічне послушенство. І за це отримаєте чудесне насіння. Відтепер уже ніколи не буде ні голоду, ні нестатку. Ніколи ніякої свободи не буде і не буде також важкого року. Вибирайте тепер депутатів, усі громади!

– Добре, гарно! – закричав мандатор, за ним вигук тихо повторили шарапатки.

Не витримав Дмитро, кинувся на Ґєника з бардкою:

– Утікай звідси, попихвосте! То не святі цісарські загадки, то фальшиві, мандаторські, архиюдські! Женіть їх звідси! Геть із мандаторською бараболею!

Заледве Дмитро закінчив, панки, дрібненько перебираючи ногами, вже побігли до коней. На чолі біг мандатор, важко, але дбайливо і дуже швидко несучи перед собою живіт, біля нього біг великими кроками Квятковський. Розбіглися шарапатки на всі боки, бараболя з покиданих мішків розсипалася на землю. На самому кінці, не поспішаючи, поважно дріботів старий писарчина. На нього не сердилися.

– Геть із бараболею! Смерть фальшивим загадкам! Хай здохнуть мандатори! – ревів натовп.

Спочатку лиш дехто, потім щораз більше людей почали доганяти втікачів. Попереду Чупрей, розкудланий, грізніший, ніж звичайно, з піднесеною бардкою, з пістолем у другій руці. Обігнав утікачів, перегородив їм дорогу, женучи просто до коней, прив’язаних біля плоту. Дмитро згадав слово, дане цісареві. Зупинився, голосно гукав Чупрея, стримував його і благав. Чупрей не слухав, не чув. Мить була небезпечна. Тут озвалася флояра. То Куділь заграв Василюкову пісню. Весь гурт зупинився, пісня вибухнула, мов буря:

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як у наших буковинках зеленого листа.

Тимчасом мандатор і шарапатки нестримно неслися й утікали. Достойники сідали на коней, били їх гарапниками. За ними градом летіли бараболі, які шпурляла громада. Лише флояри й далі гуділи та грали свою пісню потоків. Під її прикриттям мандаторський загін щасливо накивав п’ятами.

* * *

Обидва табори озброїлися, були напоготові.

Новий мандатор осадив Кути і виходи доріг військом. Поволі, непомітно військо виходило до найближчих сіл за фуражем, на маневри і знову поверталося до Кут. Нікого не зачіпали, вигравали на сурмах, часом щось грав військовий оркестр, і селяни прислухалися. Іноді військо таборувало на толоках і пекло на ватрах бараболю. Немов чарівні клубки з казки, котилися помаленьку з Кут до Тюдова, з Тюдова до Рожнева і з Рожнева далі в гори – бараболі. Вслід за ними прослизали й повільно котилися шарапатки, паночки, жидики. Всюди розсипалася бараболя, досягла устя Річки під Красноїллям, там зупинилася. Бо Ясенів оточив своїми людьми дід Фоки