Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

88

- Оце хіба горівка? - показує Микола на півлітрову пляшку. - Ти ще не знаєш, як в нас на роботі п'ють.

- Ще скажи, що ти біднесенький! - сердиться Ольга.

- Бідний я, бідний! Горівочки не бачу! - жаліється Микола.

- На - мамко, цей цукерок попробуй, - просить Марійка. - Це від "Корони". Ще й з ромом.

- Ну, давай, попробую, - розвиваючи цукерок. - Ніби непоганий. Але я найбільше люблю "Ліщину".

- Я теж, - згоджується Марійка. - Це найкращі цукерки.

Коли Микола уже півпляшки випив горівки, то вирішив нарешті подивитися на відкритку, яку йому і Ользі подарила Марійка. Як він її відкрив, то мав змогу прочитати ось що: "Для найдорожчих людей у світі із новорічними побажаннями від Марії. Щасливого вам нового 2002 року!" Закінчивши читати, він вибухнув від сміху і сказав доньці:

- Ти ще як дитина! Чисто дитина!

 

Перед Різдвом Ольга ходила зливати віск і Міші, і Владиславові, і Свєті.

- Вона вилила віск Свєті, - каже Ольга, - а там одна половина чисто чорна. А далі й говорить, що її необхідно в клініку класти, а то вона собі щось заподіє, вона вже про це думає. Якщо ви хочете врятувати свою дитину, то кладіть її негайно в лікарню, - говорить Ольга із сльозами на очах.

- Хай не бреше! - сердиться Микола. - Свєта здорова. Може й нервова трохи.

- Не трохи, а дуже, - перебиває Ольга.

- Тільки запхай її туди і тобі спортять здорову дитину!

- Я і не хочу її туди здавати, - продовжує Ольга. - Але їй треба спокою, їй треба відпочити від дітей.

- Скільки вона пережила, спробуй не бажати померти!

- Попробуй бачити, як твоя дитина лежить й не рухається, - говорить Марійка, - чисто, як мертва! Мені Свєтка казала, що вони там так всі верещали, бігали по хаті й не знали, що робити. Свєтка навіть думала, коли чекала скору, що Міша десь вже мертвий, а вона тут стоїть.

- Бідна Світланка! - жаліє Ольга. - Стільки пережити! Та то можна посивіти!

 

Зима триває і біль теж триває. Якби він минув разом із зимою! Якби щастя усміхнулося і зігріло своїми теплими обіймами. І не було б більше печалі, не було б більше смутку, не прийшлося б більше сумувати і сльози лити. Скільки ще триватиме ця безмежна і люта зима, котра лякає, вселяє страх своїм холодом? Скільки ще прийдеться страждати, плакати? Доки страшний холод пробиратиметься в душі, доки буде заморожувати тіла і наводити жах?

 

І було літо...

 

Минулого літа Бурачки були на своєму городі. Який там рай, яке там блаженство! І словами не описати, бо така там краса! Певно, звідти природа черпає свою красу, звідти в неї така різноманітність барв, кольорів, звідти вона бере сили щовесни, щоб це заново усе відродити, усе почати з початку.

Після проведення дня на природі Бурачки рушили додому: Микола на своєму велосипеді віз Ольгу, Марійка їхала на своєму, не везучи нікого. Вгорі над ними збиралися хмари. Вітер з'явився сильний-пресильний. Небо гуркотіло від грому, світилось блискавками. Навпроти Калуського технікуму застала Бурачків "лява". Всі люди ховалися, де могли. Бурачки сховалися під кришою міні-маркета. Дощ ішов мов з відра. По асфальту текли ріки води. Машини проїжджали із швидкістю вітру і від них розліталися бризки води щонайбільше - на метр. Біля магазинчику, де зупинилися Бурачки, була автобусна зупинка, під котрою ховалась незліченна кількість людей. Люди радісно розмовляли, радіючи чи то дощу, чи то один одному. Ніхто й слова не сказав, в якому б вчувся жаль від того, що їх застала злива. Це ж літній дощ! Теплий дощ! Люди радіють життю і тільки дехто з них впускав у серце сум, спостерігаючи за тим, як маленьке, мокре цуценя намагалося звести рахунки з життям. Воно щоразу, хитаючись на своїх лапках, ішло ледь не на середину шосе і там лягало після того, як його якась людина забирала вбік від небезпечної траси. Цуценя страшенно скавліло, як його хтось піднімав. Весь його вигляд вказував на те, що він уже побував під колесами якоїсь машини і тепер через те воно знову прагнуло під ними побувати і тільки на цей раз, щоб це закінчилося смертю, щоб на цей раз колеса машини принесли полегшення йому, щоб поклали кінець його стражданням, щоб виправили помилку попередніх коліс, які і принесли страждання, які і завдали цуценятові цього болю.

- Дивіться, - каже Марійка, вказуючи рукою на дорогу, - що це песик задумав?

- Його напевне машина збила, - говорить Микола.

- Як він скавулить, заводить! Біднесенький! - жаліє Марійка цуценя.

- Чого ж він, дурний, знову лізе під колеса? - питає Ольга.

- Щоб померти, - відказує Микола.

- Бідна собака! - промовила Ольга з таким болем, в якому було вловлено усі страждання цуценяти.

- Яка німина розумна! - додає Микола.

- І щоразу вертається на те місце, як його хтось забирає, - каже Марійка. - Яке життя страшне!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍