Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Босвелл повернувся до Коналла.

— Що зі Сьюзен?

— Жива, мій лорде, — придушено пролунало у відповідь. Овіяне стількома вітрами обличчя було мокре від сліз і, здавалося, шукало допомоги.

— Господи, та що ж за людьми треба бути, щоб таке зробити з юною дівчиною? — Він дбайливо тримав у руках зранене тіло племінниці.

— Кат! — пролунав голос графа.

Вона поволі вийшла з-за капітана, досі гола. Скинувши свій важкий плащ, Босвелл накинув його на неї.

— Ашер відведе вас зі Сьюзен до човна, щойно вони з Коналлом поставлять його на воду.

— А ти?

— У нас із капітаном є одна незавершена справа.

— Я побуду тут, доки не завершиться, — упевнено мовила вона.

Повільна усмішка торкнулася куточків його очей.

— Ти ніколи не втікаєш від небезпеки, правда ж, кохана моя? Ну й чудово. Краще б тобі одягнутися, мадам. У нас є якийсь одяг у запасі?

Кивнувши, вона сказала:

— Я швидко, Френсісе, — і подерлася вгору до печери. Узявши змінну білизну Сьюзен, штани Ашера та сорочку Коналла, вона спромоглася пристойно вдягтися. Її власні пасок і чоботи також стали в пригоді.

Доки вона вдягалася, інші скористалися силою капітана Омара. Його змусили витягти човен зі сховку та поставили на якір у річці неподалік від пляжу. Ашер Кіра чекав на облавку разом зі зраненою Сьюзен. Вона вже отямилася й то плакала, то раділа з того, що все скінчилося. Коналл розпалив багаття, щоб освітлювати поле бою, а два супротивники тим часом скидали сорочки та чоботи.

— Зрозумій мене, турку, — сказав Босвелл. — Якщо я не вб’ю тебе, — хоча я саме це збираюся зробити, — це зробить мій капітан. Але я переконаний, що кожен засуджений має право знати, за що він помирає, тож я тобі зараз поясню, що жінка, яку ти намірився продати в рабство, — моя дружина. А дівчинка, яку твої люди так скривдили, — племінниця мого капітана.

Капітан Омар не надто зважав на ті слова, дивлячись крізь супротивника. Босвелл був майже так само високий, як він, але й близько не такий огрядний. Омар відчув, як його сповнює впевненість. Він швидко розчавить цього невірного пса. Що ж до його кривоногого товариша, той узагалі не являє жодної загрози. Хоча краще його одразу ж позбутися. Він різко повернувся до здивованого Коналла й збив його могутнім ударом у голову. Шотландець упав на пісок зовсім безгучно, лише Кат відчайдушно вигукнула його ім’я.

Тоді капітан Омар повернувся до Босвелла. Чоловіки походили по колу, оцінюючи сили одне одного. їхні ножі блищали у світлі багаття. Раптом перелякавшись, Кат стала навколішки поряд із непритомним Коналлом і почала молитися, спостерігаючи за подіями.

Зненацька блиснула сталь і засочилася кров’ю рана. Потім знову й знову. Чоловіки билися затято, забувши про кепкування, тільки іноді чулися неясні вигуки, що лише підкреслювали тишу. Здавалося, вони анітрохи не втомилися, і на їхніх спітнілих тілах відблискував вогонь. Аж раптом турок кинув свій ніж і кинувся на Босвелла, обхопивши його руками, неначе ведмідь. Босвелл, мов якийсь кролик, потрапив у пастку. Він не міг навіть пручатися, і ніж випав із його руки. Здавалося, що велетень вичавлює з нього саме життя.

— Кат! — знайшов він сили видихнути. — У човен, дівчинко! Біжи!

Він відчув, як тріснуло ребро, і взявся ще відчайдушніше боротися і з могутнім ворогом, і з непритомністю, у яку швидко провалювався. Він розумів, що, коли його остаточно поглине темрява, це означатиме смерть. Дошкульність його становища вразила його природжену гордість.

Щоб він, Френсіс Стюарт-Гепберн, помер від рук якогось телепня-турка! Йому здалося, що крізь шум у вухах до нього долинає голос його дружини, і це додало йому сили. Якщо він помре, вона буде приречена й живцем потрапить до пекла.

Плазуючи на піску, Кат підняла спочатку ніж турка, а потім і клинок Босвелла. Ледь тримаючись на ногах, вона кілька разів уштрикнула обидва ножі в гору плоті, яка була капітаном, але їй, схоже, не трапилося жодного важливого місця. Її удари зашкодили ворогові не дужче, ніж комариний укус. Але, мов набридлива комаха, вона його добряче роздратувала. Кинувши свою ледь притомну жертву, Омар повернувся до неї.

— Жінко! — закричав він, і вона відскочила назад. Він простягнув руку до ножів і, роззброївши її, кілька разів легенько вдарив. Страшенно злякавшись за Босвелла, почуваючись безпорадною, як ніколи, Кат упала навколішки. Турок повернувся до графа. Раптом тишу пронизав гуркіт. Капітан Омар, обертаючись навколо себе, затискав своє нутро зі страшенно здивованим виглядом. Він поволі підняв руки, щоб подивитися, але одразу ж знову затиснув дірку у своєму животі, з якої вже встигла випасти довга рожева кишка. Та йому було не спинити кров, що струменіла звідти.

Кат нудило, вона намагалася відповзти подалі від нього, але він усе наближався до неї, губи в нього ворушилися, вимовляючи слова, яких їй було не почути. Рожевих тельбухів було вже не втримати, вони вилазили в нього між пальців, а кров лилася просто на неї. За ним стояв Ашер Кіра, з пістолета в його руках здіймався дим. Босвелл і Коналл непорушно лежали поряд на вологому піску.

Вона повільно перелякано обводила поглядом цю сцену кривавої різанини, на якій сама відіграла провідну роль. Зненацька мертвий капітан Омар упав просто їй під ноги. Її очі сповнилися жахом, і вона закричала:

— Господи! Досить уже! Досить! Досить!

Частина IX

Зцілення

Розділ 59

Серед прохолодних зелених пагорбів над Римом примостилася красива вілла, з якої відкривався вид на море на багато миль. Будинок був оточений парком, але ворота до нього були завжди зачинені, якщо лише хтось не заходив чи не виходив. Він називався «Вілла Мія» і був збудований ще сто років тому для коханки папи Олександра VI. У зеленому парку було багато оленів, птахів та маленьких ставочків.

Тепер той будинок належав іноземцеві, лорду Стюарті. Місцеві жителі мало що знали про нього. У цього новоприбулого лорда був великий охоронний загін, хоча лише їхнього капітана бачили на порозі лордового дому. Прислугою в нього були тільки жінки, привезені з Рима. Торговців зупиняли біля задніх дверей. Ніхто з довкілля не бував усередині вілли.

Подейкували, що в лорда Стюарті є дружина, але її ніколи не бачили, а ще кожен знав, що він час від часу навідується до овдовілої власниці таверни Джованни Руссо.

Коли інші селянки намагалися щось довідатися від Джованни, вона відповідала лише:

— Він гарний чоловік, що зазнав багато