Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Та як же вони могли закласти заряд так швидко, якщо ми практично щойно підірвали цілу їхню систему? — заперечив Леві.

— А вони просто не виходили. Лишились у тунелі. Ми ж не знаємо, скільки унизу було їхніх солдатів, коли вибухнули наші заряди. Може, хтось залишився живий.

— Та вони б вже задихнулися.

— Не обов’язково, — захищав свою думку Ламм. — У них є вентиляційна система та насоси. Звичайно, вибух їх зруйнував, але є ж повітряні мішки та якісь випадкові ходи на поверхню для повітря. У нас один залишався живим впродовж восьми днів лише з однією пляшкою води.

— О господи, — Леві злякався. — Тобто тут за завалами можуть бути не тільки троє наших — живих чи мертвих, — але ще й незрозуміла кількість британців з вибухівкою, які живуть у повітряних мішках, як... як...

— Як пацюки, — підказав Ламм.

Вони почали длубати перепони. Працювали почергово: двоє кирками, а один відпочивав або прибирав землю з-під інструменту. Через п’ять годин роботи усі троє стомлено опустилися на підлогу. Вони випили води — намагаючись заощаджувати — та підживилися сушеним м’ясом з галетами.

Молодшого брата Леві звали Йозеф. У школі він був розумним хлопчиною, завжди отримував нагороди за знання латинської мови та математики. Він поступив до університету в Гайдельберзі, щоби стати вченим. Після університету отримав докторську ступінь та багато запрошень на роботу, в тому числі від державних установ. Леві було важко, дивлячись на його переможну постать з байдужим поглядом убік людей, котрі прагнули накласти на нього якісь зобов’язання своїми послугами, впізнати у ньому впевненого, хворого на астму, але взагалі доволі смішного хлопчика, якого він знав у дитинстві. Йозеф запекло змагався зі своїм старшим братом, але через різницю у віці перемогти було важко. Від самого народження брата Леві відчував до нього невимірну ніжність — в основному тому, що він був плодом найлюбішого для Леві в житті: батьків. Він клопотав про швидке усвідомлення Йозефом того, що батьки — особливі люди і що усі їхні вчинки чудові. Найбільше він боявся, що Йозеф не зрозуміє, що означає честь родини, — або понівечить її. Тому Леві не відчував жодних заздрощів до успіхів брата — тільки радість. Хоча в душі він вважав, що тільки так і має бути.

Іноді молодший брат дратував Леві поведінкою, яку він розцінював як примхливість. У них було багато спільного, і Леві вважав цілком природним, що брат буде в усьому наслідувати його. Йозеф же — на думку брата, цілковито від зіпсованості — чинив по-своєму та мав інакші смаки. Леві був певен, що брат робить так спеціально для того, щоби позлити його, але не дозволяв цьому впливати на любов до хлопчика — своє роздратування він завжди приховував і намагався в усьому захищати брата.

У якомусь сенсі для Йозефа було типовим опинитися у цьому вузькому тунелі якраз у момент вибуху. Леві, длубаючи стіну киркою, чітко уявляв собі бліде, навдивовижу беземоційне обличчя брата. Очі заплющені, страшенна вага цілого світу давить на астматичні груди.

У перервах між роботою з поверхні долітав гул бомбардування.

— Атака вже скоро, — виснував Крогер.

— Та ми ніколи не проб’ємося через цей завал, — Ламм втрачав надію. — Судячи зі звуку кирок, він дуже великий. Треба спробувати підірвати його.

— Ти ж обвалиш стелю, — заперечив Крогер. — Тільки глянь.

— Та я закладу маленький заряд і добре його прикрию. Вибух буде чітко спрямований куди треба. Не хвилюйся, нам нічого не загрожує. Що ви на це скажете?

— Добре, — згодився Леві. — Якщо інших варіантів у нас немає — я згоден. Тільки будьте обережні. Використайте якомога менше вибухівки. Якщо з першого разу не вийде — спробуємо ще.

Він не хотів, аби брат загинув від вибуху, вчиненого своїми.

Знадобилося дві години, щоби викопати саме таку діру, як хотів Ламм. Всередину вони встановили заряд з детонатором, а дріт протягли аж до початку схилу, котрий вів на поверхню. Коли Леві та Крогер опинилися у безпеці за спиною Ламма, той натис на ручку.

Стівен лежав у своїй вузькій могилі. Через отвір, не більший за спицю для в’язання, надходило повітря, але світла не було. Раптом його вуха досяг шум вибуху. Тіло пронизала надія — за ним відправили рятувальників. Стара рота Уїра не підведе: вони почали пізно, але вже йдуть. Він трохи змінив своє положення, хоча тут майже не було місця для руху. З одного боку він головою відчував тверду брилу крейди, яка відділяла його від залишків головного тунелю. Ця брила була для нього єдиним орієнтиром. З усіх інших боків їх завалило землею, підірваною вибухом амоналу.

— Ти ще зі мною, Джеку? — погукав він, витягнувши ногу, через чобіт відчув плече Джека — той слабо застогнав.

Стівен спробував підбадьорити товариша розмовою.

— Ти ненавидиш німців? Ненавидиш усю їхню країну?

З моменту вибуху свідомість Джека рідко поверталася до нього. Стівен спробував підбурити його:

— Вони вбили твоїх друзів. Ти ж хочеш запишися живим, аби побачити, як вони зазнають поразки? Ти ж хочеш побачити, як їх будуть тіснити, як вони зазнають приниження? Ти ж хочеш в’їхати до їхньої країни на одному з наших танків? Побачити захоплені погляди їхніх жінок?

Джек не відповідав. Його життя підтримувало надію Стівена. Якщо він лишиться один, то відчай переможе можливість удавати, наче він комусь допомагає. Хоча,