Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Стівен не знав, звідки саме надходить повітря, але у тому, трохи вищому, місці їхнього невеличкого простору можна було хоч якось дихати. Він періодично мінявся місцями з Джеком, аби поділитися повітрям. Стівен думав, що вибух зігнув якусь трубу або прохід і завдяки цьому тут і досі підтримувалося життя.

Найбільше його лякала темрява. Від моменту вибуху він нічого не бачив — ліхтарик вирвало у нього з рук, і той розбився. Спочатку їх повністю накрило землею, але вони змогли її зсунути. Простір, залишений їм, був не більше п’ятнадцяти футів у довжину, а завширшки — як розмах рук. Коли Стівен уперше збагнув площу приміщення, він заплакав від розпачу.

Вочевидь, єдине, що було їм доступне — це лягти й чекати смерті. Під час напруженого копання Стівен десь загубив сорочку, куртку та ремінь з пістолетом на ньому. Штани та чоботи на ньому лишилися, але вбити себе ними було неможливо. Хоча, звичайно, ще можна витягти ножа та перерізати артерію. Він відкрив лезо та приклав його до шиї. Відчуття ретельно заточеного металу було приємним. Він знайшов місце, де промацувався шлях крові від мозку до тіла — безшумна пульсація під шкірою. Він був готовий зробити це — покінчити з відчуттям цієї страшної могили. У кінчиках пальців правої руки відчувалася серцебиття — серце і не підозрювало проте, у якій ситуації опинилося, та продовжувало битися у його тілі так само, як і колись у тілі хлопчика, котрий бігав у полі, та в тілі юнака, що ходив на роботу; незмінний ритм не бачив жодної різниці між тими ситуаціями, у яких він з усією чіткістю та переконливістю опинявся. Стівена вразила власна правдива байдужість до усього, крім власного серцебиття.

— Джеку, ти мене чуєш? Я хочу розповісти тобі про німців та про свою ненависть до них. Я розповім тобі про те, чому тобі не можна помирати.

Відповіді не було.

— Джеку, ти повинен хотіти жити. Ти мусиш вірити.

Стівен підтяг тіло Джека ближче до себе — від цього у нього мали заболіти ноги.

— Чому ти не хочеш жити? Чому ти навіть не намагаєшся?

Шок від болю наполовину повернув йому свідомість, і Джек врешті відповів:

— Я бачив... це... Я не хочу більше жити. Той день, ви наступали. Ми дивилися. Я і Шоу. Падре, як там його звали... Якби ти бачив, то зрозумів би. Він зірвав із себе хреста. Мій хлопчик... мій хлопчик... його немає. Який світ створили ми для нього. Я радий, що він помер. Я радий.

— Завжди є надія, Джеку. І життя триватиме. З нами чи без нас.

— Не для мене. Сидіти вдома, без ніг... Я не хочу їхнього жалю.

— Так що, тобі краще померти у цій норі?

— Господи, краще! їхній жаль — у ньому немає надії.

Стівен усвідомив, що Джек тільки що його переконав.

Те, що примушувало його хотіти жити, насправді було не аргументом, а лише чистим інстинктом, чистою жагою.

— Коли я помру, — продовжував Джек, — то буду разом з тими, хто розуміє.

— Але ж тебе любили вдома. Твоя дружина, твій син, а ще раніше — твої батьки. Це люди, яких ти й досі любиш.

— Мій батько помер, коли я був іще немовлям. Мене виховала матір. Навколо одні жінки — завжди. Вони всі уже пішли. Лишилась тільки Маргарет, та я не зможу більше з нею говорити. Занадто багато усього сталося.

— Ти не хочеш побачити, як ми виграємо цю війну? — навіть для Стівена його власне питання звучало порожньо.

— Ніхто не виграє. Залиш мене у спокої. Де Тайсон?

— Я розповім тобі одну історію, Джеку. Я приїхав до цієї країни вісім років тому. Приїхав у великий будинок на широкій вулиці у містечку недалеко звідси. Я був молодий, безрозсудний, допитливий та егоїстичний. Піддавався шаленим речам — таким, які у дорослішому віці оминаєш, бо вони занадто ризиковані. Але в молодості немає страху. Ти думаєш, що можеш зрозуміти певні речі, що пізніше усе це набуде сенсу. Ти розумієш, про що я? Мене ніхто ніколи не любив. Це правда. Хоча тоді я цього і не усвідомлював. У тебе була матір, у тебе було інакше. Про мене ніхто не піклувався. Нікого не хвилювало, де я і чи живий, чи ні. І я придумував свої власні причини, щоб жити далі. Саме тому я виберуся звідси. Якось виберуся. Бо ніхто ніколи про мене не дбав. Якщо доведеться, то я просто прогризу шлях нагору, як пацюк.

Джек марив:

— Ні, пива поки не треба. Пізніше. Де Тернер? Зніміть мене з цієї хрестовини.

— Я зустрів жінку. Вона була дружиною власника того великого будинку, де я жив. Я закохався у неї і вважав, що вона теж мене любить. Разом з нею я відкрив таке, про існування чого навіть не здогадувався. Може, я просто відчув полегшення, був приголомшений від можливості пізнати любов. Та не думаю, що це усе пояснює. У мене були мрії. Хоча ні, неправильно. Не мрії — просто якась дивина. Спочатку була тільки плоть, тільки фізичні відчуття. Мрії прийшли потім.

— Вони запустили компресор. Запитай Шоу. І зніми мене звідси.

— Справа не в тому, що я кохаю її. Хоча й завжди буду кохати. І не в