Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

Глава 9. Таємниця прокляття

- Тут справа не стільки в коханні, - чоловік поглянув на мене майже зверхньо, примруживши карі очі, його погляд спохмурнів.

- Ну, хто б сумнівався. Значить, все ж таки після весілля вимагатимете викуп? – я зміряла його презирливим поглядом від ніг до голови. - Так от, аби знали, я нізащо не посвідчу, що вийшла за вас заміж за власної згоди! Навіть на це не розраховуйте. І в такому разі наш шлюб вважатимуть недійсним, бо не знаю де там у вас, але на моїй планеті шлюби із примусу скасовують миттєво.

Чоло Дейва ще більше спохмурніло.

- Мені не потрібно, аби ти давала свідчення, я прагну, аби ти відчувала щось подібне до мене, це все значно спростило б.

- Спростило що?

- Мірандо, хочеш, я дістану тобі із неба зірку?

- Що за нісенітниці ви верзете? Це просто якась дитяча соплива маячня. Чи ви із мене знущаєтеся? Не розумію.

- А чого б ти справді хотіла? – стріпнувши волоссям, капітан Дейв пограв м’язами грудей, немов демонструючи мені свою силу.- Бачиш, я прагну тобі догодити? І зовсім не жартую, я можу виконати будь-яку твою забаганку. Тільки скажи, чого ти хочеш?

- Краще мати синицю в руках, аніж журавля у небі, - невідь-чого я пригадала банальну приказку – про дурість загадувати щось надзвичайне.

Проте чоловік не сприйняв це за жарт, бо не встигла я й оком кліпнути, як у його долонях опинилася срібна сяюча куля, він простягнув її мені.

- Ось, тримай. Звичайно, це не синиця, але теж гарненька пташечка. Це ти таку хотіла?

- Поверніть мене додому, негайно! – помітивши, як куля перетворюється на чарівну пташку, що стріпує крильцями та зирить на мене жовтим оком, я заперечно похитала головою.

- Це неможливо.

- Все ж таки хочу журавля у небі… - іронічно буркнула я, насупилася й обійняла себе за плечі, заплющуючи очі. - І мені не потрібно від вас нічого.

-  Ти не розумієш, але я просто змушений завоювати твоє серце. Повір, для того докладу усіх можливих та неможливих зусиль.

- Усі ваші зусилля будуть марні, раджу не напружуватися даремно.

 - А я раджу не відкидати моєї пропозиції, бо жоден чоловік не зробить для тебе того, що можу я.

- Хм…

- Згодом пересвідчишся, на що я здатен.

- Роблячи пропозицію, можна було б бодай подарувати квіти, - я зневажливо скривила вуста.

- Для моєї нареченої – лише найкращі квіти!

Випустивши пташку пурхати в повітрі, розвернувшись до ідеально гладенької стіни, Дейв кілька разів стукнув по ній кісточками пальців. Тієї ж миті поверхня здулася пухирем, потім прогнулася, почулось хлюпання – і на тому місці з’явився темний отвір. Опустивши всередину руку, чоловік витягнув букет лілових жамоній – рідкісних співаючих рослин, які можна було дістати лише у галактиці Трьох сивих гребенів, на планеті Диких пісків.

Сивувато-бірюзові стебла жамоній були всіяні, немов зірками, мерехтливими квітами – серед яскраво-блакитних пелюсток, що нагадували вії, поблискували мінливі очі-квітколожа.

Похитуючись, чашолистки тихенько подзвонювали, здавалося, що хтось торкається пальцями до струн бандури, а із яскраво-жовтих ніжних тичинок повсюди розсипався золотий пахучий пилок, наповнюючи простір відблисками та сяйвом.

- Лілові жамонії? Мені?.. – щиро здивувалася я, коли Дейв опустився переді мною на одне коліно, вручаючи букет.

- Виходь за мене заміж, - дещо пафосно вигукнув він.

- Заміж? – я зневажливо пирхнула від сміху. -Заради цього букета?

- Але погодься, отримати жамонії мріють найзаможніші наречені із багатьох планет. На Землі про таку можливість марно мріяти, а ти їх уже маєш.

- Мені не потрібні ці жалюгідні істоти, які й не зовсім рослини. Можете забрати та віддати їх більш достойній претендентці на … на ваше серце та руку.

Звичайно, я трохи лукавила – квіти були прекрасні, я вперше в житті на власні очі бачила й тримала таку екзотику, і усі землянки полопали б від заздрощів, якби я запостила відосик із оберемком жамоній в руках. Проте, тут у придачу до квітів додавався жених. Теж нічого собі красень, проте я була добряче в стресі, тому й вередувала.

- І ці квіти теж тобі не до вподоби?- похмуро прошипів Дейв.

Вирвавши букет із моїх рук, він відкинув його геть. Я зойкнула, бо за ціну цих жамоній можна було купити кілька фабрик по переробці меду.

- Справа в тому, крихітко, - загрозливо посміхнувся Дейв, - що тепер ти приречена: або спробуєш мене покохати і ми незабаром поберемося, або…

- Або що? – я зневажливо скривила вуста, кидаючи скрадливі погляди у бік жамоній, помічаючи, як на них сідає срібна пташка, миттєво перетворюючись у порох.

 - Або ти муситимеш вічно блукати просторами космічного всесвіту, разом зі мною та моєю командою. І я не жартую.

– Я зрозуміла: ви – маніяк, шизофренік… У вас не все гаразд із головою. Ви точно псих!

 

- Ні, все набагато гірше, - прослідкувавши за моїм поглядом, капітан підійшов до жамоній, і товста підошва його чобота безжально розтоптала кілька суцвіть. Я скривилася від жалю – квіти ще відчайдушно співали перед смертю, а потім замовкли.

- Ви точно псих, - видихнула я.

- Можливо, і так. Але ти маєш знати: на мій космічний корабель накладено страшне прокляття. І врятувати нас зможеш лише ти.

- Та не смішіть мене! Чому я? Ну так, так, я пам’ятаю усі ті нісенітниці – що я цнотлива й не уражена вірусом кохання дівчина, але… невже, крім мене, у всьому всесвіті не було інших цнотливих дівчат?

- Можливо, що й так, і потрібно було знайти біль поступливу красуню.

- Ото ж бо й воно!

- …але вже пізно щось змінювати, - впершись  лобом в стіну, Дейв із розпукою вдарив по ній кулаком. Почувся тріск, і на місці удару утворилася глибока вм'ятина.

- Тобто... пізно?

Якщо чесно, мені різонуло по грудях, коли я раптом втратила свій статус особливої – ідеальної, найкращої, неповторної. Я поглянула на оголений торс капітана, на його враз посмутніле обличчя, на пальці, що стискалися та розтискалися, немов він гріб під собою пісок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍