Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

За словами Білінського вона часто випивала, залишала його самого надовго й приводила додому чоловіків, які ще й знущалися з нього. Декілька разів органи опіки забирали хлопчика в дитячий будинок, а коли його мама обіцяла виправитися, вдавала з себе хорошу й забирала його назад, то пекло знову йшло по колу.  

Історія закінчилася тим, що коли Давидові виповнилося 13, його мати померла від передозування забороненими речовинами. Він не любив говорити про неї, а якщо й згадував, то лише з огидою, відразою та болем. Я навіть не знала, хто з нас опинився в гіршій ситуації.  

Мені не хотілося занурювати його в неприємні спогади, але я чудово розуміла, що Білінський добре знає, як це втрачати людину. Мені було цікаво послухати про його досвід.  

— Так. У неї не було якихось певних фраз, які мене й досі тригерять, бо в стані алкогольного сп’яніння її мова була більше схожа на нерозбірливе белькотання, але є дещо, що нагадувало мені про неї багато років. Мама не жаліла грошей лише на дві речі — випивку та білий шоколад з мигдалем. Вона постійно ховала його на верхній полиці, щоб я не міг дотягнутися туди. Знаєш, мені було чхати на той шоколад. Я просто хотів втамувати голод. Той приторний аромат зводив мене з розуму. З часом я його зненавидів. Коли чув запах в кондитерських, то мені хотілося блювати. З часом я зрозумів, що у цьому немає сенсу. Ми самі надаємо значення речам, а не навпаки. Мої друзі зі Словенії одного разу пригостили мене цим шоколадом і він мені сподобався. Я не буду відмовляти собі в задоволенні через неприємні спогади. Інколи, минуле варто відпускати, бо воно може затягнути нас у прірву, з якої потім буде дуже складно вибратися. — Історія Давида була схожа на притчу. Мушу визнати, що вона змусила мене задуматися.  

— Спасибі, що поділився цим зі мною. — Я боялася, що після смерті брата такі душевні розмови будуть чимось нереальним для мене. Як же все ж таки добре, що Білінський опинився поруч. 

— Добре. А тепер мені потрібна чесна відповідь лише на одне питання. — Від інтриги я відчула легке тремтіння. Що він хоче дізнатися?  

— І яке ж? — І скільки б я не намагалася звучати впевнено, мені це не вдавалося. Давид змушував мене хвилюватися, але в приємному значенні цього слова.  

— Тебе ще болить горло чи ні? — Фух... Я вже думала, що це щось серйозне. Так можна людину й до серцевого нападу довести. Я жартома плеснула Білінського по плечі й скорчила хитру гримасу.  

— Аніскілечки не болить. — Чесне слово, я навіть пальці за своєю спиною не схрещувала.  

— Добре. Тоді ми можемо цим поласувати, але пообіцяй, що будеш їсти повільно. Гаразд?  

Я вже далі навіть не слухала, а швидко потягнулася до пакета. Невже ці льоди нарешті опиняться в моєму роті? Здається, це найкраще завершення вечора з усіх можливих. Я швидко викинула обгортку й запхала смаколик до рота. Ця солодкава прохолода була схожа на смак неначе дитинство. Гадаю, слід зациклюватися не на речах, які пов’язані з негативом (як білий шоколад з мигдалем), а навпаки — з позитивом (фруктові льоди).  

— Рожевий? — запитала я, нахиляючись до Давида. Той прикривав долонею посмішку, дивлячись на мій язик.  

— Так. І ще трішечки зелений. Ти така кумедна, Аліно. Якщо для твого щастя буде достатньо хімічних морожених соків, то я готовий купляти тобі їх до кінця своїх днів.