Ю. Несбе - Поліція

Трульсові не треба було навіть звертатися до свіжих газет: він прочитав їх удома і посміявся над безпорадними висловлюваннями Мікаеля про хід розслідування. «Наразі неможливо сказати» і «Ще немає ніяких даних про…». Ці речення були наче списані з книги Бьєркнеса та Хоффа Йохансена «Методи розслідування», з розділу про спілкування з пресою. Книга входила в список літератури, обов’язкової для вивчення в Поліцейській академії. У ній співробітникам поліції рекомендувалося використовувати в спілкуванні з пресою так звані квазіречення, адже журналістів страшенно дратує вислів «без коментарів». Поліцейським також рекомендувалося уникати епітетів у своїй промові.

Трульс спробував розгледіти усе це на фотографіях: такий саме вираз відчаю з’являвся на обличчі Мікаеля, коли здоровані — сусідські хлопчаки з Манглеруда — вирішували провчити гарненького молокососа, й Мікаелю потрібна була допомога. Допомога Трульса. І Трульс, звичайно, приходив на допомогу. І саме він повертався додому в синцях і саднах, а не Мікаель. Обличчя Мікаеля залишалося неушкодженим і прекрасним. Прекрасним для Ули.

— Не зрізай надто багато, — сказав Трульс.

Він спостерігав у дзеркалі, як із його блідого високого опуклого лоба падало волосся. Саме через цей лоб і важку нижню щелепу його часто сприймали як безглуздого тупака, що іноді бувало дуже корисно. Іноді. Він заплющив очі й замислився, чи дійсно на тих фотографіях з прес-конференції на обличчі Мікаеля відбився відчай, чи насправді його побачив тільки Трульс, бо хотів побачити.

Карантин. Тимчасове усунення. Видалення. Неприйняття.

Він усе ще отримував зарплатню. Мікаель поспівчував йому, сказав, поклавши руку йому на плече, що так буде краще для всіх, зокрема й для самого Трульса. Доти, поки юристи не розберуться, які наслідки може мати той факт, що поліцейський отримує гроші із джерел, про які він не може або не хоче говорити. Мікаель навіть потурбувався про те, щоб Трульс продовжував отримувати деякі надбавки. Так що похід до дешевого перукаря не був вимушеним заходом. Трульс ніколи не ходив до цієї перукарні, але вона подобалася йому все більше. Подобалося, що у нього буде точнісінько така стрижка, як у араба в сусідньому кріслі, як у якогось терориста.

— Чому ти смієшся, друже мій?

Трульс різко вмовк, почувши власне хрюкання, через яке він отримав колись прізвисько Бівіс. Авжеж, прізвисько це дав йому Мікаель. Це сталося на якійсь гулянці, вони тоді навчались у старших класах. Усі тоді мало зо сміху не померли, дізнавшись, що кретин Трульс Бернтсен як дві краплі води схожий на персонажа з мультика, якого крутили по MTV! Чи була там Ула? Чи Мікаель обіймав за талію іншу дівчину? Ула з м’яким поглядом, одягнена у білий светр, із тонкими руками, які вона одного разу в неділю у Брюні поклала йому на потилицю, щоб притягнути ближче його голову, і стала кричати йому у вухо, заглушаючи гуркіт мотоцикла. Вона просто хотіла запитати, де Мікаель. Але він і досі пам’ятав тепло її рук: ось зараз воно розтопить його, і він розтечеться калюжею на теплому сонці прямо на мосту через шосе. Його щока і вухо пам’ятали її дихання, усі органи його чуття працювали понаднормово, бо, незважаючи на запах бензину, вихлопних газів і паленої гуми від автомобілів, що мчали внизу, він здогадався, якою зубною пастою вона почистила зуби, відчув полуничний аромат її блиску для губ і запах порошка «Міло», в якому був випраний її светр. І ще він знав, що Мікаель цілував її. І трахав її. Чи це він просто уявив? У будь-якому разі, він пам’ятає, як відповів, що не знає, де Мікаель. Хоча знав. Хоча частина його хотіла розповісти їй про це. Хотіла зруйнувати цю м’якість, чистоту, невинність та віру, що наповнювали її погляд. Зруйнувати його, Мікаеля.

Але він, звичайно, цього не зробив.

Нащо йому так чинити? Мікаель був його найкращим другом. Його єдиним другом. І чого б Трульс домігся, якби розповів, що Мікаель зараз нагорі, з Ангелікою? Ула могла мати будь-кого з хлопців, тільки було б бажання; але його, Трульса, вона не хотіла. А доки вона разом з Мікаелем, у нього принаймні був шанс знаходитися недалеко від неї. У нього була можливість, але не було мотиву.

Тоді не було.

— Отак добре, друже мій?

Трульс подивився на свою потилицю у круглому дзеркалі в пластмасовій рамці, яке тримав перед ним перукар.

Стрижка терориста. Стрижка терориста-смертника. Він хрюкнув, підвівся і кинув двосотенну купюру на газету, щоб уникнути прямого контакту «рука в руку». Потім Трульс вийшов у березень, що, як і раніше, залишався непідтвердженою обіцянкою весни. Він подивився на будівлю Поліцейського управління. Карантин. Потім попрямував у бік станції метро «Грьонланн». Стрижка зайняла дев’ять з половиною хвилин. Трульс підвів голову і попрямував швидше. Він нікуди не спізнювався. Нікуди. Хоча ні, дещо було. Але для цього багато не потрібно: тільки те, що у нього вже й так було, скажімо, час для планування, ненависть, готовність втратити усе. Він кинув погляд на вітрину одного з азіатських магазинів цього району і переконався, що тепер нарешті він виглядає, як той, ким він є.

Гуннар Хаген сидів, утупившись у шпалери за столом голови поліції і в його порожнє крісло. Він розгледів темнуваті плями, що залишилися від фотографій, які висіли в цьому кабінеті, скільки він його пам’ятав. На знімках були зображені попередні начальники поліції, котрі мали надихати нинішнього, але Мікаелю Бельману, звичайно, вони були не потрібні. Не потрібний йому був і прискіпливий погляд інквізитора, яким колишні голови відділів часто винагороджували своїх наступників.

Хаген хотів постукати пальцями по підлокітнику, але у стільця не було підлокітників. Стільці Бельман теж замінив на важкі низькі дерев’яні моделі.

Хагена викликали до начальника поліції. Помічник із приймальні провів Хагена в кабінет і повідомив, що начальник скоро прибуде.

Відчинися двері.

— Ось ти де! — Бельман обійшов навколо столу і плюхнувся в крісло, склавши руки за головою. — Що нового?

Хаген прокашлявся. Бельман чудово знав, що нічого нового не з’явилося, оскільки Хаген отримав суворий наказ негайно доповідати про щонайменші просування в ході розслідування двох убивств. Отже, викликали його не з цього приводу. Але він вчинив так, як було велено. Пояснив, що вони не знайшли слідів у жодній із справ, як не знайшли зв’язків між убивствами, за винятком очевидного: обидві жертви були поліцейськими, виявленими на місцях нерозкритих злочинів, в розслідуванні яких вони брали участь.

У середині доповіді Хагена Бельман підвівся і підійшов до вікна, ставши до Хагена спиною. Він розгойдувався на каблуках, вдаючи, що слухає, а потім перервав доповідь: