Данило Туптало - Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало

служби їм і противишся царському повелінню?" Відповів святий: "Хоч тілом, як мене бачиш, уже і зістарився, але віра моя юністю процвітає, і сповідання моє нових дітей народжує Христові". Запитаний був від ігемона, якого пошановує Бога. Звістив йому слово істини і сповідав велике ім'я Пресвятої Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа. Але ігемон, наче аспид глухий, не захотів вислухати спасительної проповіді й запитав усіх трьох — Діонисія, Рустика, і Єлевтерія, — чи бажають повинуватися царю і принести жертви богам їхнім. Вони, ніби єдиними вустами, відповіли: "Християни ми є і єдиного маємо Бога, що на небесах, його пошановуємо, повелінню ж царському не повинуємося". Тоді ігемон звелів Діонисія оголити й линвою бити немилостиво. Святий же терпів, дякуючи Христу, що дав йому рани Його на тілі своєму носити; так само мучили Рустика та Єлевтерія, але й ці, Діонисієм, а більше Богом, укріплені, терпіли, прославляючи Христа. Побачив ігемон, що швидше в тих, що били, руки послабнуть, ані ж терплячі знеможаться, вкинув їх у той день до темниці. Назавтра слуги вивели святого Діонисія, за повелінням мучителевим, розтягли його на залізному ложі і вогонь розпалили. Він же співав псалом:

Розпалене слово твоє вельми,

І раб твій полюбив його.

Потім зняли його з ложа і дали на з'їжу звірам, але неушкоджений був святий і від звірів: стулив Бог пащеки їхні. Тоді вкинули його у вогонь великий, і там здоровий залишився: не торкнувся-бо, не пошкодив його вогонь. І після цього знову в темницю до Рустика та Єлевтерія був укинутий. І приходило багато із вірних, для них святий Діонисій служив святу літургію і причащав їх Тіла й Крові Христової. Коли ж літургісав, вірні бачили світло велике над блаженним Діонисієм, і Цар слави являвся із ангельським воїнством, і дивилися на нього достойні, скільки могло тілесне вмістити око. По тому виведені були до ігемона Діонисій, Рустик та Єлевтерій, і переконував їх ігемон, щоб поклали жертви ідолам. Вони ж не послухалися, але істинного Христа ісповідали. Розгнівався мучитель, повелів знову бити їх нещадно, по тому засудив їх на мечне усічення.

Коли ж вели святих із міста до гори, що називалася Ареєва, Діонисій молився, говорячи: "Боже мій, що створив і навчив мене вічної своєї премудрості, що явив мені таїни Свої і всюди, де я був, зі мною пробував, дякую Тобі за все, що мною сотворив Ти до слави пресвятого Імені свого і що утруджену старість мою, яка жадає бачити Тебе, відвідав Ти, закликаючи мене до себе із друзями моїми. Молюся Тобі ж бо: прийми мене і друзів моїх, милостивий же будь тим, що їх кров'ю своєю здобув Ти і нашим служенням собі присвоїв Ти, адже Твоя є сила і влада із Отцем і Святим Духом навіки віків". Коли ж прорік "Амінь", схилив голову свою святу за пресвяте ім'я Ісуса Христа й усічений був тупою сокирою; так само і святий Рустик і Єлевтерій при ньому поклали за Христа свої голови.

Бог же сотворив преславне чудо після смерті угодника свого Діонисія: тіло його обезголовлене силою Божою встало і, взявши у руки голову свою, пройшло два поприща до місця, де християни церкву збудували. Там одній жінці благочестивій, на ім'я Катулла, голову свою подавши, упало на землю. Бачачи це чудо, багато із невірних у Христа повірили, і багато тоді християн пожер меч мучительний, їх-бо імена сам Бог знає, записуючи у книги життя рабів своїх. Катулла ж, прийнявши голову святого, захотіла й тіло взяти, але невірні заборонили їй те. Вона ж закликала сторожу у свій дім, пригостила і, даючи їм дари, затримала, а вірним повеліла взяти того скарба, святе тіло Діонисієве. Його християни взяли й поховали там, де подав Катуллі голову. Постраждав святий Діонисій у дев'яносте літо життя свого, а від Різдва Христового дев'яносте шосте. При гробі його багато чудес творилося у славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом, славленого навіки. Амінь.

Повість святого Діонисія про святого Карпа та двох грішників

Великий Діонисій Ареопагіт, пишучи послання до ченця Демофіла, що вигнав одного ієрея із церкви, навчав його покірливості та незлоб'я і згадав йому таку річ.

"Коли був я на Криті, прийняв мене у дім свій блаженний Карпо, учень святого апостола Павла, муж великий у чеснотах, що для великої чистоти ума свого вельми був схильний до боговидіння, і не починав звершувати пречесні і животворящі таїнства раніше, ніж побачить із неба явленого йому божественного видіння. Того святого мужа, як сам оповідав мені, опечалив хтось із невірних, причина ж печалі була така: невірний той вірного чоловіка від Церкви відвернув і до свого злочестя привів, через що блаженний Карпо вельми уразився. Потрібно ж було йому терпеливим бути і відпалого від віри ненастанно корисними словами наставляти, а того невірного своєю благістю пересилювати. І належало про обох молитися старанно до Бога, щоб відверненого на безчестя знову до своєї Церкви привернути, а невір'ям осліпленого щоб світлом віри просвітити. Одначе не знаю, від чого тоді (оскільки раніше ніколи не виявлявся нетерпеливим) вельми уразився в душі своїй. Коли ж настав вечір і північ наближалася, став на молитву: звичай-бо мав завжди опівночі вставати і молитися. Стояв ото на молитві, печалячись вельми щодо вищеназваних двох людей, і сказав подумки: "Це не є праведно, щоб жили на землі незаконні люди, котрі перекручують путі Господні правдиві". І молив Бога, щоб на тих вогонь із неба спав і обох щоб життя скінчилося від немилостивого спалення. Коли так старанно молився, раптово струснулася хоромина, в якій стояв, і розпалася зверху надвоє, аж уявилося йому, що надворі стоїть, а перед нього зійшло світле вогненне полум'я із небес. Глянув горі й побачив відчинене небо і Ісуса, що сидів, біля Нього ж незчисленна кількість ангелів людиновидних стояла. Це-бо блаженний Карпо бачачи вгорі, зчудувався. Коли ж спустив очі долі, побачив розвержену землю, і прірву глибоку й темну в ній; при краю прірви тієї стояли двоє тих людей, щодо яких печалився, погибелі їм від Бога просячи. Стояли ж з великим замилуванням, і страхом, і трепетом, і вже мали вони впасти у ту прірву. А в глибині тієї прірви був змій, що звивався і скреготав зубами. Були й інші якісь мужі, які тих двох били, й тусали, і тягли до страшного того змія. Карпо ж, бачачи тих, що печалили його, утішився, що впадуть у прірву і