Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

— Куди? — тихо перепитала жінка, ніби то промовила не вона, а протяг, що вічно гуляв між торговими рядами накритого лише згори ринку.

— У філармонію, на Європейській площі, де починається Володимирський узвіз, знаєте?

Олександра втупилася в малознайомого чоловіка, ще сумніваючись, чи він не жартує, але чомусь повільно кивнула. Мабуть, цим вона відповідала на питання, чи знає, де знаходиться філармонія, а не давала згоду прийти. Але Вадим, задоволений, усміхнувся ще ширше, поклав на прилавок стогривневу купюру, взяв свої пакунки й уточнив:

— Чекатиму на вас біля входу за чверть сьома. Завтра.

Вона лишень хапнула повітря сказати, що їй треба подумати, але огрядна тітонька почала витісняти Вадима від прилавка і мацати фрукти з вітрини.

Олександра розгублено всміхнулася, кивнула ще раз, швидко порахувала вартість покупки і поклала у Вадимову долоню решту. Їй стало неймовірно соромно за свої рукавички з обрізаними пальчиками, щоб зручніше було рахувати гроші, соромно за змушено ідіотське вбрання, за базар і взагалі гірко за таке дурне і непросте її життя. Воно здавалося відділеним цілою прірвою від існування молодого лікаря Вадима Ігоревича, який несподівано запросив її на завтрашній концерт. Щось стиснуло горло, і сльози накотили на очі, вона кивнула ще раз і відвернулася до своїх ящиків і коробок із фруктами та овочами. Але кінчики її пальців пам’ятали тепло Вадимової долоні, яке відчули, віддаючи йому решту.

І ось Олександра дріботіла сходами підземного переходу вгору, до старовинної будівлі філармонії, біля дверей якої вже вгледіла силует Вадима.

Часу на розмови не було, вони швиденько лишили верхній одяг у гардеробі і рушили сходами до зали, вже наповненої шанувальниками класичної музики. На свій сором, Олександра була тут уперше. Вона попервах після переїзду тішилася можливостями великого міста і купувала для родини квитки на театральні вистави, водила Стасю до цирку та у ляльковий театр, а ще їм дуже подобався великий природничо-географічний музей, що на Богдана Хмельницького. Але потім, коли пропали їхні сподівання на власне житло у Києві, задля якого було продано квартиру в рідному місті, коли чоловік вдався до найпростішого способу забути проблеми, коли мусили зі Стасею звільнити квартиру, бо нічим було за неї платити, коли домівкою Олександри став дитячий садок... Тоді вже було геть не до театрів та концертів. Хіба що ходила вона на якісь свята, коли учні балетної школи влаштовували свої маленькі концерти, показували власну майстерність та тішили батьків, учителів і гостей.

Олександра з Вадимом зайняли свої місця на стільцях-кріслах із білими дерев’яними спинками та бильцями, світло в залі згасло і сконцентрувалося на сцені з великим чорним роялем. Жінка-конферансьє оголосила виступ піаніста і зникла за портьєрою. За хвилину з’явився немолодий сивий чоловік в окулярах, уклонився глядачам і сів за інструмент. Він підняв руки над клавішами і завмер. Олександра враз гостро відчула цю мить — мить між «до» та «після». Вона виструнчила спину, склала руки поверх невеличкої сумки, яка лежала на її колінах.

Ураз їй стало незручно за відсутність елегантного манікюру та довгих нігтів, хоч учора ввечері у дитсадку вона зробила його сама, як уміла. Жінка склала пальці так, щоб нігтів не було видно, і сховала ноги під стілець. Вона давно не виходила взимку в спідниці до колін, а сьогодні наважилася, хоча мороз і хапав за ноги. До всього, нарешті знову знадобилися її єдині чобітки на підборах... Усі ці думки промайнули одночасно в голові зніяковілої жінки, але вже за хвилину їй стало байдуже до всього — вона злилася з музикою, що струменіла з черева великого чорного роялю завдяки вправним рухам того сивого чоловіка.

На жаль, зі свого місця Олександра не могла роздивитися пальці музиканта, видно було лише його голову та плечі. Через неможливість слідкувати за процесом народження звуків жінка хотіла заплющити очі і слухати, щоб ніщо не заважало. Але подумала, що це не надто чемно, — сидіти, мовби ти спиш, і погляд її вирушив у мандри оздобленням старовинної зали. Музика була легкою, ліричною, часом навіть жартівливою, і тоді Олександру осяювала усмішка. Попереду білі колони підтримували балкон, труби органа здіймалися вгору — від балкону і кудись мало не під дах. Ліпні квіти, пофарбовані у ніжні кольори, прикрашали стіни та стелю, а величезні кришталеві люстри спускалися вниз і зависали над головами слухачів... Олександра потай поглянула на Вадима. Той нерухомо сидів поруч зі стуленими очима та сплетеними на грудях руками.

«Що я роблю серед меломанів, поруч із цим чоловіком, на концерті класичної музики в серці Києва?!» — подумала жінка, зітхнула і також заплющила очі. Звуки музики викликали спогади про не такі вже й давні часи, коли ще жили вони всі разом, там, на батьківщині. Стася була малою, вони виїздили з сусідами на пікнік до річки, діти купалися, бавилися, бігали навперейми лугом, Стася пурхала по траві, мов невагомий метелик... О, яким безтурботним і радісним здавалося тодішнє життя попри всі його буденні складнощі!

Раптом музика обірвалася, але за мить, після паузи, відновилася в зовсім іншій тональності, в іншому настрої: щось тривожне прорізалося крізь знайому вже мелодію, наростало, непокоїло душу, наступало на неї невідворотною темрявою та небезпекою. Олександра напружилася, міцно стиснула пальці рук, не розплющуючи очей, насупила брови, і перед її уявою понісся вже не фільм про безтурботні часи, а слайд-шоу про часи геть інші.

Велике метушливе місто.

Чужа дешева квартира у спальному районі.

Контора будівельної компанії.

Нещирі посмішки чужих людей.

Інвестувати у новобудову «на рівні котловану».

Вигідніше, ніж купувати вже готове житло.

Почекати.

Телеекран. Новини. Крах забудовника.

Здивовані чоловікові очі.

Двері, двері і знову двері установ.

Папери. Відмови. Відписки. Обіцянки.

Пляшки з-під дешевого вина під ліжком, за батареєю, у тумбочці для взуття.

Тупі, байдужі, з червоними прожилками та важкими повіками очі чоловіка.

Стасині тихі нічні сльози: «Мамочко, чому тато так?!»

Дільничний міліціонер, молодий, ще не звиклий до такої роботи.

Його очі, як у поштаря воєнного часу, що приніс погану звістку.

Морг судово-медичної експертизи десь біля Бабиного Яру.

Цвинтар на околиці рідного міста.

Відчай. Порожнеча.

Музика розкраювала душу. Скільки могла, Олександра стримувала сльози, які по-зрадницьки підступали до очей і, щільно затиснуті там повіками, частково просочувалися у ніс. Емоції здушили горло, внутрішнє ридання порушило ритм дихання, але так і не вирвалося назовні. Жінка сиділа нерухомо і докладала чималих зусиль, щоб ледь знайомий чоловік поруч не помітив того, що з