Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

нею відбувалося. Але якоїсь миті довелося таки шморгнути носом, а потім сльози самі покотилися щоками. Олександра повільно нахилила обличчя, сподіваючись, що так її стан буде не дуже помітним, навіть якщо Вадим раптом розплющить очі і гляне в її бік.

Звуки біснувалися, відбивалися від стін, колон та стелі, множилися, заплутавшись у кришталевих люстрах, падали на слухачів та влучали у болючі місця. Але поволі вони все ж таки вгамувалися, знову набули безжурної гармонії, а відголоски грози помалу розчинилися в сонячних ліричних нотах. Проте загату жіночої витримки було знесено, сльози нестримно котилися щоками і капали на руки, одяг і сумку. Раптом Олександра відчула, як тепла чоловіча рука накрила її міцно стиснуті в кулаки пальці.

За кілька хвилин музика стихла. Залунали оплески. Олександра розплющила очі. Вадим уже теж аплодував. Жінка рвучким рухом обох долонь витерла сльози, шмигнула носом і долучилася до традиційного вітання піаніста з його успіхом. Той стояв, тримався лівою рукою за бік інструмента, праву приклав до грудей і час від часу вклонявся публіці. До сцени було недалеко, і, на превеликий подив, Олександра помітила, що очі його за окулярами теж були ніби заплакані, а щоки вологі.

Почався антракт. Глядачі прогулювалися, розглядаючи інтер’єр, дехто навіть фотографувався на згадку про відвідини старовинного приміщення та чудового концерту. Чимало люду рушило до буфету, а Олександра стояла біля свого місця, ховала очі і намагалася врівноважити дихання. Що це на неї найшло — ридати на людях, та ще й у такому закладі?! То все музика... Розбурхала душу.

— Може, підемо в буфет? Ви хоч устигли щось з’їсти після роботи? — спитав Вадим.

— Ні. Не знаю. Не хочеться нічого. Вибачте... Щось мене прорвало, так незручно. — Олександра підвела погляд на Вадима, глибоко зітхнула і знову взялася розглядати органні труби.

— Слухайте, а може... Якщо ви не проти, звісно...

— Що? — стривожено глянула жінка у вічі малознайомого чоловіка, який раптом став свідком її недоречної слабкості.

— Давайте втечемо звідси? У другій частині концерту буде інший виконавець, не знаю, як там воно і що. Я не великий поціновувач. Але квитки мені дав цей маестро. — Вадим вказав рукою на сцену. — Власне... Я минулого місяця оперував його маленьку онуку — вроджений порок серця. Усе пройшло добре, дитина в порядку. Ось він і запросив...

— Господи!... Так ось чому...

— Що?

— Ось чому він так грав, так пристрасно, проникливо, так страшно, аж моторошно було... І його сльози...

— Ви теж помітили? Так, не стримався дід... І дійсно — вклав у виконання всі свої переживання за дівчинку.

— І вдячність вам теж...

— Мабуть, але це моя робота. Можна сказати — будні. Хоч до такого ніколи не звикнеш. Та не будемо про це. То що, Шурочко, тікаймо?! — Він узяв Олександру за руку і зазирнув їй у вічі. Хитрі хлопчачі бісики стрибали в його очах, ніби він пропонував однокласниці прогуляти урок математики.

Жінка трохи здивувалася такому несподівано лагідному звертанню, але за мить кивнула:

— Тікаймо!

— Тільки тікаємо пішки, бо я сьогодні без машини, — вибачився Вадим.

— Я теж! — хмикнула Олександра, й обоє дружно рушили до гардеробу.

12

Антоніна підходила до новорічного рубежу з непричесаними думками та почуттями. Дуже вже полярними. Надто несподіваними, порівняно з думками та почуттями минулого Нового року, коли здавалося, що життя ґрунтовно і безповоротно увійшло нарешті у свою комфортну колію. Тоді здавалося, що вони з Ігорем ще зовсім не старі, він іще довго зможе працювати своєю світлою головою, писати статті, керувати написанням дисертацій аспірантами, їздити на міжнародні симпозіуми, а вона, заслуживши зрештою комфортний спокій, житиме поруч із ним професорською дружиною, жінкою, вік якої годі було й визначити.

Торік вона ще сподівалася, що, можливо, Вадим одружиться з Анжелою, хоч спочатку не дуже їй подобалася синова самостійна та гонорова красуня. Але Антоніна раптом упіймала себе на тому, що дівчина чимось їй нагадує саму себе в юності. Вона навіть усміхнулася, коли усвідомила цю подібність.

«Що ж, — зрештою подумала майбутня свекруха, — не найгірший варіант, може, візьме його міцною хваткою за що треба, зуміє витерпіти період чоловікового професійного зростання, зате вже потім пожинатиме плоди. Звісно, якщо зуміє втримати і не проґавить. А що Вадик високо злетить — то факт. Хоч і не в науці, як мріяв батько, а в хірургії. Цей удався в Ігоря — затятий у своїй справі».

Тут відчуття Антоніни були дещо роздвоєними. З одного боку, їй по-материнськи трохи шкода було сина, яким Анжела, зустрінута колись у Єгипті на відпочинку, вертіла, як чорт млинком, а з іншого, спрацьовувала жіноча солідарність, і вона міркувала, що Вадимові б і не завадила міцна жіноча рука.

Але рік минув і не приніс весілля єдиного сина, більш за те — не так давно з’ясувалося, що пара взагалі розбіглася. Вадик увесь у роботі: лікарня, чужі діти, операції. Чи має він когось після Анжели? Навряд... А може, ще зійдуться? Так міркувала Антоніна, роздивляючись на стіні вітальні чималу рамку з колажем сімейних фотокарток.

Її погляд зупинився на фото з Франції, де вони втрьох стоять біля Ейфелевої вежі. Це було, коли вони туди переїхали з Німеччини. Чоловіка запросили викладати, а Антоніна з сином рушили за ним. Ніби не так давно, а як усе змінилося...

На сьогодні розпач пані професорової з приводу віртуального роману чоловіка був уже не настільки пекучим, як у перші дні, коли вона дізналася про подвійне життя чоловіка. У якийсь дивний спосіб їй допомогла Яна, а ще розірвала коло її самоїдства та жінка, яка виникла з комірчини, мов білий привид, налякала, розсердила... Все відносно, так відносно в цьому світі. Але ж своє пече найболючіше...

Проте найбільший терапевтичний ефект справила на Антоніну несподівана зустріч із Романом Тарчинським. Поява цього шибайголови, хоч тепер і сивого, ніби враз обвіяла її ностальгійним повітрям львівської юності, додала швидкості безупинній каруселі, яка рік за роком везла її по передбачуваному колу. Вони сиділи в затишному ресторанчику, згадували минуле, спільних знайомих, сміялися, розповідали, як сприймали одне одного в ті роки, знову реготали, ніби були колись близькими приятелями і довго не бачилися. Не було бар’єрів, субординацій та заборонених тем. Їх єднали спогади про тренерів, змагання, різні казуси, про місто їхньої молодості і навіть про кавказця Магу, який перекрив свого часу Роману шлях до Тоньчиного серця.