Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

щось зробив, то це сталося. Тому що мало статися. Сьогодні і з тобою. І навіть якщо учинок полягав у тому, що ти не зробив нічого, — отже, іще не дозрів до кроку. Значить, не сьогодні чи не тут. І ти-сьогоднішній ще не здатен на дію. На рішення. Мусиш ростити себе до того стану, коли зможеш. Тому що, коли не вирішуєш ти, вирішують за тебе. Коли ти не обираєш, обирають тебе. І тоді ти граєш у чужу гру за чужими правилами. Сьогодні. А може, і завтра. Доти, поки не усвідомиш себе за кермом власного життя.

«Пацієнтка» таки не витримала. Вона виговорювалася, відповідала на Янині нечисленні питання, якими та непомітно скеровувала монолог відвідувачки, але зрештою поставила питання руба: «То що ж мені робити?!»

Ось цього Яна завжди боялася. Точніше, не хотіла. Свідомо відмежовувалася від порад та нав’язування своїх міркувань. І вона знову використала свій фірмовий хід, просто спитала:

— А що б ви самі собі порадили?

Пауза видалася надто довгою, якісь думки роїлися в голові бідахи, але вголос вона промовила одне:

— Можна, я ще прийду до вас за тиждень?

— Можна, — відповіла Яна, але глянула на календар на стіні і похопилася: — Але ж за тиждень Новий рік! І я їду на свята в Карпати.

— Шкода... — тихо видихнула жінка. — Я без вас пропаду...

— Але ж я вам не Бог... Давайте ви тим часом спробуєте записати якось свої думки з цього приводу, ніби від третьої особи? Ніби то я вам щось раджу, наприклад. Я чи хтось інший. Демі Мур. Скарлет О’Хара. Хтось, кому б ви довірили свою історію. Як вам така ідея?

— Але ж чоловік... Раптом прочитає?

— А ви англійською напишіть, — усміхнулася Яна, яка знала, що з грошима у чоловіка «пацієнтки» непогано, а от із освітою не дуже.

І раптом жінка полегшено розсміялася, чого за п’ять зустрічей жодного разу не траплялося, аж Яна стривожилася, чи все у неї гаразд із головою.

— Англійською?! — продовжувала сміятися відвідувачка. — Поради собі самій — англійською?! Від Демі Мур?!

— А чому ні? — стримувала своє здивування Яна.

— Та без проблем! А ще я можу і французькою, і польською! — видихнула вона і подивилась на Яну зовсім іншими очима, ніби з них упала полуда рабства та розпачу. — Їдьте відпочивайте! Я вам цілий роман напишу! Ще й з малюнками! Я чемна дівчинка, добре вихована та з хорошою освітою. Будуть вам поради!

— Власне, то мали бути ніби поради вам, — усміхнулась Яна.

— Ну... вже не знаю, що б мені хто міг порадити, але ідея зробити з цього книжку з малюнками — це супер! Ви геній, Яночко! Написати, виписати все це сміття, розмалювати, а потім — спалити до біса, і все. Чи подарувати йому! — рубонула вона ребром долоні повітря.

Яна сиділа мовчки й усміхалася. Так уже не раз траплялося в її «підпільній практиці» — людина оживала. І майже щоразу несподівано, адже кожен проходить власний шлях до самоочищення, кожен сам ставить собі латки. Хіба що чиясь мудра, практично мовчазна присутність поруч у невідомий спосіб стає якоюсь терапією для продірявленої життям душі.

Яна вечеряла на кухні і не стримувала усмішку, пригадуючи свій сьогоднішній день. Маленький телевізор на невеличкому холодильнику бубонів якісь передноворічні новини та досхочу годував глядачів рекламою, але Яна не дослухалася. Вона відсунула тарілку та кухоль убік, влаштувала на кухонному столі ноутбук, перевірила пошту, яка сьогодні не принесла нічого, крім рекламного спаму, і ввійшла в соціальну мережу.

Яна знову розшукала сторінки Соні Тютюнникової та Ігоря Соломатіна. Нічого на них не змінилося. Ні нових фотокарток, ні нових друзів, жодних свіжих слоганів-статусів. Яна завмерла і примружилася, розглядаючи фото Соні. Щось тут було не так. Не складалося в цілісну картинку. Не схожі були ці дві сторінки на акаунти інших «мешканців мережі», де вирувало життя та спілкування. Вони здавалися якимись неживими, штучними.

— А що, як?.. — прошепотіла Яна, вражена своєю здогадкою.

11

Украй збентежена, Олександра стукотіла підборами по підземному переходу під Європейською площею, поспішаючи до будівлі філармонії. Вона часто дихала і зашарілася від швидкої ходи, адже за п’ять хвилин починався концерт, Олександра ледь устигала. Було вкрай незручно перед Вадимом, який, напевне, вже втомився і змерз чекати біля входу — отака провінційна меломанка! Чи й не треба було погоджуватися на його запрошення? Може, марно вона піддалася? Це ж не на каву, і навіть не в кіно — філармонія, серйозна музика, пристойні люди в залі, мабуть, дами будуть у вечірніх сукнях, куди їй до них?

Сновигання подібних думок не давало жінці спати останньої ночі, мордуючи сумнівами, чи правильно вона вчинила, коли там, на зимовому базарі, пристала на несподівану пропозицію лікаря скласти йому компанію наступного вечора. Все тоді трапилося якось дивовижно-стрімко. Спочатку ці журналісти з їхнім опитуванням про щастя, потім той дідок-професор із міркуваннями про тимчасовість окриленого стану людини, і раптова поява перед її прилавком Вадима — лікаря, про якого вона дедалі частіше думала, адже таки мала намір перед Новим роком хоч якось віддячити йому за турботу про Стасю.

Обоє тоді розгубилися: Олександра — заскочена зненацька на такому малопрестижному місці роботи, Вадим — від того, як знітилася жінка. Але він оговтався першим і спитав, як почувається Стася, чи все нормально з рукою, чи братиме юна балерина участь у новорічному концерті.

Олександра відповіла, що все гаразд, Стася здорова, що вони саме хотіли розшукати Вадима, щоб подякувати за допомогу та якось привітати з Новим роком, що концерт у школі буде за тиждень, саме перед канікулами, а потім вони поїдуть на свята додому. Жінка говорила схвильовано, тим часом автоматично складаючи в пакети ті самі «пару кілограмів мандаринів та чотири лимони», які замовив покупець. А Вадим, усміхаючись, мовчки дивився на неї.

«І чому він усміхався? — подумалося вночі Олександрі. — По-доброму якось, не образливо, хоч я, мабуть, і смішно виглядала там на базарі, вкутана, мов капуста...»

А потім Вадим несподівано запропонував скласти йому компанію наступного вечора, бо має квитки на концерт, запросив сам піаніст, але він не знає, з ким піти. А якщо Олександра не погодиться, то і він відмовиться. Це було настільки дивно і якось недоречно в декораціях зимового київського базару, що Олександра раптом заклякла, і простягнуті нею