Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

обов’язок» в Афганістані. І майстер спорту по-чоловічому вирішив підтримати батьків та молодших сестер. Звісно, запропонував Антоніні руку, серце і квиток до Махачкали. Звісно, вона відмовилася, залишивши собі на згадку чимало подарованих прикрас та спогади про гарячі любощі. Глибина тілесних стосунків із Магою залишилася таємницею для її оточення, хоча колежанки й перешіптувалися у своїх здогадках, та в душу не лізли — не заведено було тоді обговорювати ці речі вголос, хіба що з найближчими подругами. Але таких Антоніна не мала.

Чи шкодувала за гарячим хлопцем? Ні. Навіть дивувалася, як-то доля влучно розпорядилася — навіть з’ясовувати стосунки не довелося. Розійшлися їхні шляхи, почуття обов’язку перед родиною переважило, і Мага навіть сам вибачався, від’їжджаючи додому. Хоч і сказав: «Не любиш ти мене. Якби кохала, поїхала б зі мною... А якби я міг залишитися, нікому б не віддав!»

Антоніна знизала плечима і зітхнула. Хоч сама напевне знала, що довго б не витримала. Тіло грало й бриніло, а голова та серце ніби спостерігали за цим ззовні. Та й перспектив у хлопця було небагато. Хіба що спортивна кар’єра. А то такий непевний шлях, та й нетривалий...

Мага поїхав. Роман Тарчинський розчинився у Москві. У цього беззаперечно були перспективи. Але сидіти на діжці з порохом і пильнувати його все життя, щоб не зійшов із двору, Антоніну не тішило, хоч і знала, що легко могла би його привласнити. Та чи надовго?

А на п’ятому курсі, перед самим захистом диплому, вона несподівано навіть для себе вирішила. Після першотравневої демонстрації, розпашіла від швидкої ходи, спільної енергії гурту та сонячного дня, Антоніна зі сміхом погодилася на якесь невпевнене та тендітне Ігореве: «У тебе ж немає зараз хлопця? То, може, ми б могли...» Хоч і були вони ледь знайомі, не товаришували, не спілкувалися, хіба що бачилися на спільних наукових заходах їхніх факультетів.

А вже за два місяці, влітку, вони одружилися. Чому? Хто відає? Через багато років не могли відповісти на це питання ні він, спантеличений таким несподіваним щастям, ні вона, бо з усіх її шанувальників Ігор Соломатін був найнепримітнішим, скромним, стриманим, розумним і... з перспективами в науці.

І от через тридцять із гаком років зринає з небуття Тарчинський, схожий на себе-колишнього хіба що зростом та бісиками в очах, й упевнено бере її за лікоть. Гранатово-прозора рідина тремтить у її бокалі, за десять хвилин вони втікають із тієї виставки, всідаються в тихому куточку затишного ресторанчика і не можуть наговоритися до півночі.

— Що ти робиш у житті, Тоню?

— Я? Я — пані професорова. Живу за чоловіковою спиною. Нічого такого власного не роблю. Значущого. Збираю вершки, які збивала багато років. Всім задоволена, — всміхнулася Антоніна.

— Не вірю. Не вірю! Щоб така жінка, як ти, сиділа куркою при чоловікові і не мала власного життя!..

Антоніна багатозначно посміхнулась, і співрозмовник мав здогадатися, що цікавості в її житті не бракує, але то не для розмов. Направду ж це питання заскочило її зненацька. «Що ти робиш у житті, Тоню?..» А що вона направду робить у цьому житті? Їздить на іномарці. Шопінгує — то сама, то зі знайомими. Буває у перукарні — зачіска, манікюр. Інколи в театр чи на концерт. Часом син приходить на обід чи вони з Ігорем кудись виходять повечеряти. Та й то зрідка.

«Що ти робиш у житті, Тоню?..» Невже треба було зустріти Романа, щоб нарешті поставити собі це питання? Нічого вона не робить. Принаймні такого, про що можна було б розказати чи що показати. Проживає день за днем, ніби відкидаючи щодня пальцем продірявлений дерев’яний пряничок на дротині старої рахівниці. Дурне і порожнє життя. Останнім часом наповнене гіркими ревнощами до Соні Тютюнникової, юної нахаби в білому фартушку...

10

Яна повернулася додому після довгого дня. Спочатку вона провела два заняття з рукоділля — робила з жінками новорічні подарунки для дітей і подруг. Рукотворні речі все більше набувають популярності, і називають їх уже на закордонний фасон — «хенд-мейд». М’які іграшки — модні тепер ведмедики Тедді, прикраси з бісеру та валяної вовни, зроблені власними руками, єдині та неповторні, а не штамповані десь на фабриці, дійсно несуть у собі теплоту рук та душі майстрині. Тим більше, коли вони зроблені не на продаж, а прицільно для якоїсь людини з урахуванням її смаків, уподобань, або й кольору очей.

Цей процес, із одного боку, розбурхував творчу уяву, підіймав тонус, змінював самовідчуття майстринь, а з іншого — заспокоював їх, і в Яни не було сумніву, що це мало не найкраща психотерапія. Арт-терапія.

Після занять приходила «пацієнтка», котра відвідувала Яну вже не вперше, адже ситуація в її родині зависла, вирішення проблеми з чоловіком затяглося, жінка страждала, але не наважувалася брати на себе відповідальність за прийняття рішення. Вона вкотре переказувала знайому історію, смакувала дрібниці, наче крутила щоразу відеоролик, зазираючи Яні в очі, ніби чекала, що та скерує її подальші дії, скаже зробити так чи інакше. І, здавалося, жінка готова була на будь-який крок, аби ж то хтось сказав, куди йти. Аби не вирішувати самій.

Такі «пацієнти» теж траплялися. У своїх родинних баталіях вони отримували «пробоїну», через яку втрачалася така необхідна для життя енергія. Тож людина конче потребувала десь підживитися, ставала таким собі енергетичним вампіром, засмоктуючи більшими чи меншими порціями чужі сили, енергію співчуття або навіть гніву. Але Яна вже давно інтуїтивно відчувала, що має тримати певну дистанцію, хоч і може годинами вислуховувати чужі історії. Лікар не мусить хворіти й сам, щоб допомогти пацієнту. І бути донором для кожного — теж сил не настачиш. Хоча вона таки їх підживлювала своїми силами, бо знала, де і як поповнити власну енергію. Непомітно навчала цьому і тих, хто приходив до неї по допомогу.

Людина у розпачі — як машина з пробитим бензобаком: скільки не вливай — витікає. Тож дуже бажано, щоб «пацієнт» потихеньку штопав ті дірки, накладав на них латки, зашивав своїми силами душевні рани. І тільки коли потроху залагодиш пробоїни, починає крапля за краплею накопичуватися твоя енергія. І от тоді вже вирівнюється спина, підіймається голова, погляд одривається від землі і в очах з’являється блиск. А там і незчуєшся, як приходять правильні рішення. Тому що неправильних, мабуть, взагалі не буває.

Адже сьогоднішній ти — це вже не той ти-вчорашній, і ще не ти-завтрішній. І сьогоднішнє рішення — це вчинок тебе-сьогоднішнього. Якщо ти-такий