Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Він відвів її в бібліотеку: через пристрасть племінника до знань маестра наказала зробити йому копію ключа від сховку всіх книг у домі.

— Тітонька згадувала, що ти гарно читаєш, — повідомив юнак, повернувши ключ у замку.

— Так, маестре, — погодилась дівчина, певна того, що це не велике досягнення в очах високорідного.

Кара свого часу приносила з дому пані Альвіанні старі газети і примушувала молодших сестер читати до посиніння: вона завжди твердила, що не буде гарного життя тому, хто не здатен скласти від свого імені ґречного листа.

— Я знайшов цікаву версію Першої легенди. — Жаррак підійшов до столу, де лежала розгорнутою велика книга. — Почитай мені. Хочу з кимось обговорити, але Толіо знай регоче з моїх теорій.

Канре наблизилася. Книга скидалась на дорогу — втім, інших маестра Альвіанні не купувала, бо ж вони означали статус.

— Святі вищі любили одне одного дуже сильно, — почала Канре. Слова Першої легенди знайомі з дитинства будь-кому, тож дівчина не розуміла, що такого нового міг знайти між рядками Жаррак Прест. Але він хотів, щоб вона прочитала це, — і вона читала: — Проте, створені богом за подобою могутніх святих, люди на земній тверді не знали цієї глибокої любові, і між ними палав розбрат. Вони тонули у війнах, забуваючи імена вищих. Вони купалися в крові замість води, забуваючи власні ймення, роди та корені. Тоді святі вирішили, що діяння людей негідні, а без сильних провідників вони загублять себе… — Канре затнулась, та, ковтнувши слину, продовжила: — Вони попрохали у бога поради і з його мудрого слова взяли кращих з-поміж людей та вплели в їхні роди силу свою. Силу торкатися срібного плетива світу: брати з нього плинку воду й невгасимий вогень, земної тверді міць та силу всіх вітрів. Вони навчили людей зцілювати того, хто зранений, бачити глибінь думок, як чистую ріку, творити нове зі старого й вершити великі діла. І постановили святі, що сі люди будуть вищі над іншими, стануть захистом і гарантом порядку для тих, хто не удостоївся великих дарів, але все ж удостоївся життя. Вирішили святі, що так принесуть мир у світ, котрий розривали війни. Тому й назвали нових створінь чаротворцями — з чаром у руках і з миром у помислах…

— Так, починалося все велично, — перебив Жаррак. — Читай далі.

— Далі… Далі на людей найшла страшна синя пошесть. І винищила вона всіх: тих, кого поставлено правити, і тих, кому наказано коритися. Дрібка врятованих скоро розійшлась по землі, наповнюючи її життям знову, та побачив бог, що хворість, котра має забирати нечестивих нижчих, забирає і чаротворців. Тому він наказав святим зійти на землю знову і дати тепер не лишень божественну силу, але й оливні гілки в руки тим, кого обрали за найкращих. Коли підходила синя пошесть, то чаротворці змахували оливними гілками — і хворість оминала їхні доми, бо спиняло її благословення. По тому оливні гілки проросли в тіла вищих і стали навіки знаком, котрий береже їх від пошестей. І свідчить це: вони — обрані богом та святими, вони — влада й закон, вони…

— Гаразд, годі, — спинив маестр. — Далі там про те, як запанував мир на довгі роки і всі жили процвітаючи. То що думаєш про таку версію?

— Прекрасна легенда, — відповіла Канре, не певна, чого Жаррак очікує.

— Я про момент із появою чаротворців, — маестр почав пояснювати похапцем, захоплений, вочевидь, своїми думками. — Адже зазвичай у цій легенді вони — діти людей та святих, які зійшли на землю, аби навести лад. А тут — вищі дали силу людям. Просто обрали когось із людей.

Канре пробігала це місце поглядом. Вона насправді не дуже вдумувалася в прочитані слова — її турбували Жарраків погляд, Жарракова близькість і загалом Жарракова присутність у бібліотеці, в півтемряві, за зачиненими дверима — наодинці з нею.

«Щось із ним не так», — авторитетно заявила Юонна, коли днями згадувала про молодшого Преста. Проте від Канре не сховалося розчарування, з котрим подруга кілька разів провела поглядом маестра.

— Я думаю… Це можна трактувати по-різному. Узяли людей і вплели силу — це якось… метафорично. — Канре обвела кінчиком пальця хвилястий візерунок на сторінці з легендою.

«Метафорично» — то було слово, суть котрого колись розтлумачила їй маестра Альвіанні. Дівчині часом здавалося, ніби господиня воліла б дати їй кращу освіту, щоб отримати собі достойну компаньйонку. Але, певна річ, вона не могла відправити слугу до Лекторійного дому чи найняти їй учителів. За компаньйонок для паркових прогулянок, виїздів у місто чи розмов при каміні маестри милостиво брали бідніших родичок, які боготворили їх за змогу торкнутися красивого життя. Але пані Альвіанні від такої ідеї злостиво відмахувалася.

Канре повела далі:

— За цими словами можна сховати і щось невинне, і справдешні шлюби людей та вищих, від яких зродилися чаротворці. Та насправді не думаю, що зараз відіграє якусь роль те, як чар прийшов у наш світ. Чи як проросли оливні гілки. Ви ж бачите, де пролягає межа. Вона не лише в чарі. Погляньте на широкі можливості, котрі простягаються перед вами, а тоді погляньте на… — Вона затнулася, відчуваючи, що наговорила забагато, і додала стиха: — Погляньте на всіх інших. Ви добре побачите.

— Твоя правда, — покивав Жаррак. — Але мені подобається трактування про те, що всі люди назагал колись були однаковими.

— І тонули в крові, — нагадала легенду Канре. — Бо не мали над собою гарної влади.

— То нинішня гарна?

— Не можу відповісти на таке питання.

— Розумію. Я теж не можу. — Хлопець осміхнувся й підірвався з крісла. — Гаразд, дякую за товариство. Вже доволі пізно, а я ще обіцяв Толіо зазирнути з ним на гулянку.

— Дякую за вашу увагу, — непевно відповіла Канре, бо маестра ніколи не дякувала їй за товариство і переважно закінчувала їхні розмови словами «геть», «зникни» або «берися до роботи».

Дівчина опустила погляд на книжку і обвела пальцем золочену гілку внизу сторінки. Маестр раптом поклав свою долоню поруч, накриваючи символ, ніби не хотів бачити знак своєї відмінності.