Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Жаррак кілька днів тому заявив, що його дратує розмовляти з людиною, від котрої він чує тільки подяки, вибачення чи підтвердження. Тому Канре дозволила питанню ковзнути між ними:

— А де ваша гілка?..

— О, це невелика таємниця. Батько хотів обрати помітне місце. — Юнак розв’язав хустину на шиї. — А матір заперечувала… — Він рвучко смикнув рукави жакета й скинув його на крісло. — Матір казала: Престові не треба, щоби в нього на чолі горіло золото. Найважливіше, аби я не міг втратити гілку в битві разом із відтятою рукою чи ногою, тому… — Юнак розпустив шворки й відгорнув комір сорочки. — Онде, під ключицею — видко?

Дівчина придивилась і помітила зблиск знака з дрібними листочками. Благословення, котре колись дали вищі, чаротворці тепер самі наносили дітям на шкіру, одразу після народження.

«Щось із ним не те», — вирішила Канре, коли Жаррак похапцем одягнув жакет і щез за дверима, оком не змигнувши.

— Ти неуважна, Канре, — сказала маестра Альвіанні, коли помічниця замість зрізати білі троянди в саду принесла цілий оберемок червоних.

Дівчина здригнулася, пригадуючи, як минулого разу за таку помилку панія добрих чверть години вганяла шпичаки квіток їй у долоні.

Проте тепер вона поблажливо усміхнулася.

— Твоє щастя, що я саме змінила думку й рішення з червоними квітками краще підійде для композиції в смарагдовій залі. І все ж… Така неуважність турбує мене, нещастя. Якби я не знала тебе, то могла б подумати, що ти забула про всі настанови чи впустила когось у своє серце.

— Ні, маестро.

— Чудово. Якщо хочеш вижити, Канре, знечулься. Твоє ненадовго гарне і молоде тіло — щит від гірших бід. Користуйся ним, і будеш спокійною. А за рік-два я оддам тебе за Освана. Він же — сама бачила — мліє, варто тобі минути його. Це буде найкраще. Ти почула мене?

— Так, маестро.

Коли господиня відпустила її назад до роботи, дівчина пішла в смарагдову залу, щоби поставити троянди у вазу, і ненароком поколола руки.

Їй хотілося кинути все, побігти в парк, стати над замуленим озером і голосно-голосно закричати. Аж доки з голосом не вийде з неї це цілковито неправильне й зайве відчуття, доки не втечуть усі сумніви й усі спалахи. Щоб узяти — і втопити їх.

«Щось із ним не так», — повторювала собі Канре, слинячи поколоті пальці й розправляючи троянди у вазі.

«Та все з ним не так!» — в унісон відповідали сестри.

«І зі мною теж».

Тільки вона, на відміну від Жаррака Преста, не могла собі дозволити такої розкоші.

Розділ 4. Політ пляшечки

Маестра Альвіанні вирушила до сестри в Лалаку зненацька. Лист прийшов: сестра панії, Ілонна, лежала при смерті й сердечно прохала любих родичів (а серед них і Юріт Даль) приїхати до неї. Маестра закотила очі («Вона вже втретє отак «при смерті», Канре! То пора би вже й насправді»), але поїхала того ж дня. На подив, пані взяла з собою Юонну. Молодша служка не тямилась із радості й весь вечір дзвеніла про те, як чудово буде в Лалаці. Твердила, що неодмінно привезе подарунок — може, чудодійний камінець, а може, уламок білої мушлі.

Канре не хотіла подарунка, а в силу чудодійних камінців не вірила. Вона не засмутилася, що замість мандрівки залишиться в маєтку — за відсутності маестри роботи в її помічниці куди менше. Водночас вона мізкувала над тим, за яку ж провину панія знову відсторонює її. Нічого очевидного на думку не спадало, а господиня не казала. Ну, краще не шукати біди там, де її, можливо, й нема.

Інша біда — та, котру звали Жаррак Етель, — з’явилась опівдні, після занять у Лекторійному домі. Панія залишила племінникові листа, котрого він уважно прочитав за обідом, поки Канре лічила темні й світлі паркетини на підлозі їдальні.

— Здається, тітонька не вельми вірить у хворобу своєї сестри, — усміхнувся юнак, вкладаючи листа до кишені. — Поза тим, це означає, що весь тиждень або й довше в домі не буде гостей, а ти зможеш видихнути з полегшенням, так?

— Робота не закінчується ніколи, маестре.

— Дійсно. Тому що я маю для тебе завдання…

Чаротворець затнувся й кашлянув, а тоді видав Канре свій химерний план, де була мова про похід на пошту і… по шоколад. Зі своїми листами юнак хотів поратися сам, хоча міг би передати їх комусь зі слуг, тож Канре зрозуміла: головне в усій цій раптовій вигадці — шоколад. Вона, звісно, йшла разом з маестром, щоби вказати йому дорогу.

«Оце знайшла чого радіти! — нагадали сестри пошепки, поки дівчина натхненно збиралася на прогулянку. — Він усе ще дивний панич, від котрого не знаєш чого очікувати. Надумав собі розважитися, бо нудьга напала, а ти тішишся! Назавтра він про це забуде, бо вигадає собі іншу гру».

Канре розуміла все. Але однаково ретельно укладала коси перед дзеркалом і підфарблювала щоки старими маестриними рум’янами, котрі ховала на дні шухляди.

Що погода змінювалася, то невидимі лещата здавлювали голову. Тому вона вклала до торбинки ще й пляшечку з порошком від аптекаря — на випадок, якщо біль стане геть нестерпним.

Унизу, у вестибюлі, Жаррак попрохав Канре залишити плащ Альвіанні вдома і простягнув їй натомість свій.

— Маестре, я можу зайти на пошту, та мене не впустять з вами в жодну з цукерень у Верхньому Місті, якщо не засвідчуватиму, кому служу, — нагадала дівчина, розмислюючи, чи й про це правило він не знав.

— Ти прийдеш туди зі мною, — заперечив Прест. — Ніхто не посміє допитуватися. Не хочу, щоб ти почувалася слугою хоч нині.

— Я не перестану бути слугою від цього, — смикнула плечима дівчина, котрій не хотілося покладатись на його самовпевненість. Ще менше їй хотілося, аби хтось помітив, як вона знову видає себе