Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 9

— Кіті, — чую його голос за дверима. Схвильований, хрипкий. — Будь ласка…

Що «будь ласка»? «Будь ласка, вибач, це була помилка?» Або «я не знаю, навіщо це зробив?»

Я втомилася боротися. Я втомилася відчувати, страждати й кохати крадькома. Його поцілунки немов подачки. Спочатку дає, а потім шкодує. І все його ставлення до мене — це подачка. Я йому не потрібна. Нав’язали, ось і доводиться зі мною вовтузиться.

— Іди, — кажу у відповідь, притискаючись спиною й головою до дверей.

— Кіті. Я не можу так. Не можу, розумієш?

Ні, не розумію. Абсолютно не розумію, навіщо грає зі мною.

Тихо піднімаюся, підходжу до вікна. Відчиняю його. Другий поверх, але по даху над ґанком я вже неодноразово спускалася вниз. Роблю, як завжди: зістрибую на дах, а потім по одній із чотирьох колон, які підтримують дах, зісковзую вниз.

І біжу.

Усе, що мені залишається — це бігти. Бігти, поки є сили.

— Кіті! — Руслан почув як я зіскочила і вже визирає у вікно. — Та стій же ти! — чоловік теж спритно спускається вниз і біжить слідом.

Ураганом проношусь повз охоронця, прослизнувши під його рукою. Охоронець міцний, кремезний, але швидкості йому явно бракує.

Чую за спиною добірну лайку. Руслан кричить на охоронця, але навіть і не думає пригальмовувати. Окей, хоче побігати за мною, нехай. Мені це навіть починає подобається. Подивимося, чи надовго його вистачить.

Біжу вулицею, не особливо замислюючись, куди й навіщо. Фізичне навантаження, відчуття погоні й азарту приносять бажане полегшення. Усі думки і тривоги відходять на задній план. Відчуття легкості наповнює мене.

Не знаю, як довго це все триває. Просто в якийсь момент чую зовсім поруч швидкі кроки, а в наступну мить сильні руки хапають мене й піднімають у повітря. Різкий розворот. За інерцією ще кудись рухаємося, а потім різко зустрічаємося з асфальтом.

Я падаю плечем, але Руслан встигає підставити руку і я падаю на нього. Я лежу спиною до чоловіка, на його руці, намагаючись віддихатися. Другою рукою він міцно мене тримає за талію, щоби не втекла. Його збуджене дихання лоскоче мені потилицю, розганяючи божевільні сироти. Варто б спробувати звільнитися, але сил бракує.

— Скажена, — говорить хрипким голосом, але без злості. Здається, біганина відняла всі сили, навіть на злість, в обох. Розвертаюся обличчям до чоловіка. Різко. Несподівано, заставши його зненацька.

Дивиться на мене так, ніби не може вирішити, задушити мене або…

Торкається долонею мого обличчя. Запускає руку у волосся. Ковзає по моєму обличчю поглядом. Жадібним. І злим.

Зітхає.

— Заспокоїлась? — запитує тихо. Видихає питання в мої відкриті губи. Я досі задихаюся, але вже не від бігу, а тому що мені поруч із ним завжди мало кисню. Дивлюся на нього розгублено. Киваю головою невизначено: чи то так, чи то ні…

— Ходімо додому, — говорить.

Киваю «ні».

Не хочу нікуди. Мені добре тут і зараз, на вулиці посеред дороги лежати в його обіймах. І начхати, що нас можуть побачити. Начхати, що подумають інші. Я хочу, щоби він дивився на мене так завжди. Мені здається, що зараз я бачу в його погляді обожнювання. Або я знову вигадую собі те, чого не існує?

Руслан торкається куточка моїх губ у поцілунку, легкому, як крила метелика. Заплющую очі й зітхаю схвильовано. Виходить ненавмисне. Просто так він на мене впливає.

Розслабляюся, а в наступну мить опиняюся спійманою в пастку. Руслан піднімається, підхоплює мене й перекидає через плече.

— Гей! — обурююся, коли він так і несе мене в напрямку дому. Знову розвів мене, як маленьку.

— Будеш пручатися, відшмагаю ременем, — буркає сердито.

Боюся, що може. Тому обурено зітхаю і складаю руки на грудях, ніби я зовсім не вишу в нього на плечі, щоби хоч так висловити свій протест.

— Ось так значно краще, — каже Руслан, перехоплюючи мене зручніше.

— Я й сама можу йти.

— А ще можеш бігати добре, — гмикає, — тільки не в той бік, в який потрібно. Я тебе не відпущу, навіть не мрій. А вдома зв’яжу, щоби не ганятися по всьому місту й не витягувати твою вередливу дупку з халеп.

Якби ж… Я саме про це і мрію, щоби не відпускав. Ніколи щоби не відпускав.

— Я не хочу додому, — продовжую вередувати. Це останні наші дні разом, але я знаю, що щойно ми повернемося додому, він знову забуде про мене. Я знову стану для нього порожнім місцем. Руслан звертає на мене увагу тільки тоді, коли я влаштовую йому шокову терапію, зношу нафіг дах своїми витівками.

А іноді я сама собі підриваю дах, коли тікаю так, щоби він мене не зміг знайти. Тільки я не від нього тікаю, а від себе самої, від своїх почуттів до нього. На жаль, безуспішно. Хіба можна втекти від самої себе? Звичайно, що неможливо. Це нерозумно. Але я намагаюся, бо не знаю як інакше приглушити свій біль.

За нами їде автомобіль. Пригальмовує. Я піднімаю голову з цікавості й бачу знайоме обличчя.

— Руслане, там Міла за нами їде, — кажу йому. — Може, опустиш мене? — він ігнорує. Легенько ляскаю його по спині долонею, щоби привернути до себе увагу. Мені стає незручно в такому положенні, хоч і в деякому сенсі приємно.

— Нехай їде, — відповідає, ігноруючи моє прохання.

— А як же твої слова «вона моя дівчина, ти ламаєш мені життя, усе псуєш», — говорю зі злістю, перекривлюючи його.

Міла різко викручує кермо, рівняється з нами і відчиняє вікно.

— Ніяка вона мені не дівчина. Начхати, — говорить Руслан. Він не помітив Мілу, або навмисне сказав це так, щоби вона почула?

Бачу, як у подиві витягується обличчя Міли. Вона хоче щось сказати, але не наважується.

— І як це розуміти? — запитую.

— Як хочеш, так і розумій, — кидає байдуже у відповідь.

— Руслане? — Міла кличе невпевнено.

Руслан навіть не обертається в її бік, продовжуючи цілеспрямовано нести мене додому.

— Я не хочу розуміти, я хочу знати, — заперечую Руслану, продовжуючи нашу розмову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍