Старицький М. П. - Поетичні твори, Старицький М. П.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І буя, скаженіє содома,
П’яний бенкет шумить і гуде,
Поки звалить поганців утома,
Поки зляже нетребство бліде…
Місто спить; кам’яниці-озії
Бовваніють у хмуристій млі;
Вже й тружденні заплющили вії,
Спочивають старі і малі;
Стихло горе велике, і болі
На хвилину забуло життя...
Тільки дочки щербатої долі
Марно ждуть від образ забуття!
1902
«Ніч. У хаті зимно, темно…»
Ніч. У хаті зимно, темно:
Каганця дастьбі...
Бідна мати плаче ревно
В скрутоньці-журбі....
Хлипа з голоду дівчатко
З-під рядна в кутку;
Під грудима немовлятко
Скигле в сповитку;
На той плач голодний в хаті
Й вітер заодно
Виє, знай, в шибки дірчаті,
Плаче жалібно...
По стіні з гнилої стелі
Крапає вода:
Мабуть, в бідного оселі
І стіна рида!
«Згасло світло; темрява надворі…»
Згасло світло; темрява надворі,
А на серці ж як у бурю в морі…
Знай, блукаю круг сумної хати,
І нема з ким серця розважати,
Розпитатись, побалакать стиха
Про недолі та про наші лиха,
Як собі у скруті дати раду.
Ех! Немає у нас, браття, ладу…
Всюди ніч - хоч виколи ти око,
А до бога,- сказано,- високо!
ЗУСТРІЧ
В снігах несходимих Сибіру,
Де темні бори лише мрілись,
В тайзі, на етапнім привалі,
Вони несподівано стрілись.
Крізь млу ледве сонце шаріло,
Бурульки іскрились на хаті…
Він був у казьонних кайданах,
Вона - у казьоннім халаті.
Покрикнули з диву сп’янілі,
Обличчя спалахнули жаром;
І всяк постеріг би відразу,
Що те палахтіння недаром…
І час, і нудьга, і в’язниця
Поклали на бранців ознаки;
Проте у їх очах горіли
Й тепер поривання однакі.
Зірвалось вогнистеє слово,
Сплелись переможені руки...
Була в тім нерво́вім стисканні
Безодня і щастя, і муки.
Круки аж чорніли на вітах,
Присипаних снігом, ялових,
І карканням крили розмову
Від пильних ворожих варто́вих.
А мова лилася, кипіла,
Як па́водь по гатях весною:
Про злі у розлуці пригоди,
Про скутки нерівного бою...
«Ми дружнє за правду боролись,
Не сплямили зрадою броні
І чесно,- промовив він стиха,-
Тепер опинились в полоні.
Нехай ще шаліють сіпаки,
Поки не збентеживсь нетяга,
Нехай нас катують в неволі,
А все ж пак за нами звитяга!
Кати на знущання скували
Залізом тяжким наше тіло…
Душі ж їм і дум не скувати -
Буятимуть скрізь вони сміло…
Чим більше проллється за брата
Навкруг неповинної крові,
Тим швидше по світу настане
Ясне панування любові…»
«Тим швидше...» Хтось крикнув: «В дорогу!»
І впала хвилина розстання...
У неї пробилась сльозина,
У нього зірвалось зітхання…
Від брязку заліза шумливо
Знялося з ялин гайвороння,
А сонце черво́нистим оком
Дивилось, немовби спросоння.
1902
БОРВІЙ
Чорне хмарище суне по́вагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Огорта навкруг землю крилами…
Оперезане скрізь гадюками,
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом…
Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому рабські острахи…
Притаїлось все, пополохалось
Перед з’явищем тучі грізної:
Вітерець ущух - ані подиху,
Змовк веселий гай - ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися кібці, шу́ляки,
Ластівки лише не злякалися,-
У повітрі, знай, сміло плавають,
Ріжуть стрілами проти хмарища.
Люди з острахом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах і по горницях,
Затуляючи вікна коцами,
Щоб не чути їм грому-гуркоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки,-
Так жахаються смерті наглої:
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош - в ніч беззоряну,
Що на той пак світ, на суд праведний…
А сіромі пак на ті заходи
Часу вільного дастьбі й хвилоньки:
Йно про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра їй убогого
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими - батьком, матір’ю.
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота - ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало лише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм одлежатись.
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелиться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані,
Обізвалася грізним гомоном
І занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихрем-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться,
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи…
Не журіться ж, гей, бідарі мої,-
Горобина ніч - вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом,
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунто́вника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть про́падом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати,-
Із заліз думки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, Старицький М. П.», після закриття браузера.