Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

Останнього разу не було чим і цокнутися… Було так соромно, що я навіть просив звільнити мене.

Цокнутись! Добряче цокнутись з тим, хто, обливаючись потом, скочить з верблюда! Шість місяців людина жила задля цієї хвилини. Вже за місяць сержант начищав до блиску зброю, чистив і наводив порядок у коморі, на горищах - в усіх закапелках форту. І вже за кілька днів, відчуваючи наближення щасливої години, він підіймався на терасу і невтомно вдивлявся в далечінь - чи не клубочиться там курява, окутуючи загін, що швидко мчить до форту...

Але вина немає, нічим відзначити свята. Вони не можуть цокнутись. На нього падає ганьба...

- Я так хочу, щоб він скоріше приїхав. Чекаю на нього...

- А де він, сержанте?

Сержант киває на піски:

- Хто ж його знає, наш капітан - він усюди!

Настала ніч, ми провели її на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше ні на що було дивитись. А зорі видніли всі, як з літака, тільки були нерухомі.

У польоті, коли ніч дуже гарна, буває захопишся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з'являється селище. В пустелі немає селищ. Отже, це рибальські човни в морі. Тільки ж серед просторів Сахари немає й рибальських човнів. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертаєтсья на місце. Знову чіпляєш до неба сузір'я, що було впало. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно тільки пустелю, застиглу, ніби заморожену, нерухомі піщані хвилі. Сузір'я добре прикріплені. І сержант розповідає нам про них:

- Ви не думайте, я добре знаю напрямки... Он по тій зірці попадеш прямо в Туніс.

- Ти з Туніса?

- Ні. Там у мене двоюрідна сестра.

Западає дуже довга мовчанка. Але сержант не наважується щось приховати від нас:

- Коли-небудь я подамся до Туніса.

Звісно, іншою дорогою, не просто йдучи на ту зірку. Якщо колись в поході, коло пересохлої криниці, його не захопить поезія шаленства. Бо тоді все переплутається - зірка, двоюрідна сестра, Туніс. Тоді почнеться та натхненна мандрівка, яку люди необізнані вважають за сущі муки.

- Одного разу я попросив в капітана відпустку, хотів з'їздити до Туніса, провідати сестру. А він мені відповів...

- Що він тобі відповів?

- А він мені відповів: «На світі повно двоюрідних сестер». І послав мене в Дакар - це не так далеко...

- Вона гарна, твоя сестра?

- Та, що з Туніса? Авжеж! Блондинка.

- Ні, та друга, в Дакарі?

Ми мало не розцілували тебе, сержанте, так сумно і трохи невдоволено ти відповів:

- Вона була негритянка...

Що для тебе Сахара, сержанте? Це безперервне чекання божества. І ніжність білявої дівчини, до якої п'ять тисяч кілометрів пісків.

А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалось в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе. Тієї ночі ми теж були закохані в біляву дівчину і в капітана...

 

 

3

 

 

Розташований на межі нескорених земель, Порт-Етьєн не назвеш містом. Там є невеличкий форт, ангар і дерев'яний барак для наших екіпажів. А навкруги така мертва пустеля, що незважаючи на слабкі військові резерви, Порт-Етьєн - майже непереможний. Щоб напасти на нього, треба подолати таку перепону з піску і спеки, що коли ворог, витративши запаси води, і добереться сюди, він вичерпає всі свої сили. А проте, скільки пам'ятають люди, десь з півночі Порт-Етьєну завжди загрожує напад ворога. Приходячи до нас випити склянку чаю, капітан - комендант форту - щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то мов казка про чарівну принцесу. Але ворог ніколи не досягає форту - піски засмоктують його, ніби річку,- і ми називаємо його ворогом-привидом. Гранати і набої, що їх увечері нам роздає уряд, сплять собі в ящиках біля наших ліжок. Нас передусім захищає убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати,- це тиша пустелі. Люка, начальник аеропорту, день і ніч крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.

 

Того вечора ми обідали в форті, і комендант з гордістю показав нам свій сад. З Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому прислали три ящики справжньої землі. На ній уже зеленіли три листочки, і ми пальцем гладили їх, мов коштовність. «Це мій парк»,- каже про них капітан. І коли з пустелі подує вітер, що сушить геть усе, парк заносять до льоху.

 

Ми живемо за кілометр од форту і після обіду повертаємось додому при місячному світлі. При місяці пісок зовсім рожевий. Ми відчуваємо свою бідність, а все ж пісок рожевий. Та ось лунає крик вартового, і в світі знову стає тривожно. Це сама Сахара лякається наших тіней і допитується хто йде, бо наступає ворог.

У вигуку вартового чути всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожній дім: караван мовби намагнічує ніч.

Можна було б подумати, що ми в безпеці. А проте ні! Хвороба, катастрофа, вороги - що нам тільки не загрожує! Людина на землі - це мішень для стрільців, які чатують у засідці. І сенегалець-вартовий, як той пророк, нагадує нам про це.

 

- Французи! - озиваємось ми і проходимо повз чорного ангела. І дихається легше. Якої шляхетності надає нам небезпека... Звісно, вона ще далеко, ще не висить над головою, ще приглушена неосяжними пісками, а проте світ уже не той. Пустеля знову постає в усій своїй пишноті. Те, що десь наступає ворог, який ніколи сюди не дійде, надає їй божественної величі.

 

Зараз одинадцята година вечора. Люка повертається з радіостанції і каже мені, що опівночі прибуває літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перевантажать в мою машину, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим дзеркальцем. З мохнатим рушником на шиї час від часу підходжу до дверей і дивлюсь на пустельні піски: ніч ясна, але вітер вщухає. Повертаюсь до