Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

- Близько десятої години вечора вони повертаються додому,- додала молодша.- А вдень полюють.

Я теж нишком розглядав цих дівчаток. За лагідним виразом обличчя вгадується жвавий лукавий розум, тиха посмішка. Мене захоплювала їхня певність своєї влади.

Щось я замріявся сьогодні. Все це так далеко. Що сталося з тими двома феями? Безперечно, вони вже одружені. Але тоді, може, вони змінилися? Це ж такий серйозний крок, коли дівчина стає жінкою. Як їм живеться в новому домі? Як вони ставляться тепер до буйних трав і до змій? Вони були причетні чимось до життя усього світу. Але настає день, коли в юній дівчині прокидається жінка. Вона мріє присудити, нарешті, комусь високу оцінку - «дев'ятнадцять». Це «дев’ятнадцять» - як тягар на серці. І тоді з’являється якийсь телепень. На перший раз проникливий зір обманюється і бачить його в найкращому світлі. Якщо той телепень прочитає вірша,- вважають, що він поет. Думають, що йому до серця дірявий паркет, що він любить мангусти. Думають, що ця довіра йому лестить, коли під столом, біля його ніг, повзає гадюка. Йому віддають серце, цей дикий сад,- йому, котрий любить тільки доглянуті парки. І телепень веде принцесу в рабство.

1

Такі спокійні, тихі години були не для нас: пілоти пустельних трас, ми на тижні, місяці, роки ставали бранцями пісків Сахари, перелітали від форту до форту, не вертаючи на те саме місце. В цій пустелі не знайдеш таких оаз: сади, дівчата - то просто байка! Звісно, колись, покінчивши з роботою, ми зможемо почати нове життя, там, де на нас чекають тисячі дівчат. Звісно, там, серед своїх мангуст і книг, вони терпляче ждуть, і душі їхні стають ще ніжніші. І самі вони стають ще прекрасніші.

Але я знаю, що таке самотність. За три роки в пустелі я добре узнав її смак. Не те лякає, що в цьому краю піску і каміння згасає молодість, а те, що десь далеко від тебе, здається, старіє весь світ. На деревах налились плоди, на ланах уже половіють хліби, красунями стали жінки. Але пора минає, треба було б поспішити повернутись... Пора минає, а ти все так же далеко... І земні блага течуть між пальцями, як дрібненький пісок дюн.

Люди звичайно не помічають, як збігає час. Вони живуть у тимчасовому спокої. А ось ми й під час короткої зупинки відчуваємо невпинний рух, нас завжди шмагають в обличчя пасати. Ми схожі на пасажира швидкого поїзда: вночі, під перестук коліс, він по тих вогнях, що мелькають за вікном, угадує поля, села, чарівні краї, але все те зникає, і він нічого не може утримати, бо поїзд мчить його вперед. Отак і ми - трохи збуджені польотом, ще сповнені гулу моторів, ми й після посадки, у спокійні хвилини зупинки, почували себе в дорозі. І виявлялося, що й нас, наперекір усім вітрам, несуть у невідоме майбутнє наші невтомно калатаючі серця.

Од того, що поблизу були неприхильні до нас племена, відчуття пустельності ставало ще дужче. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, мов бій годинника на вежі, тишу розривали голосні вигуки - то перекликались вартові. Так іспанський форт Кап-Джубі, загублений серед непокірних племен, захищався від небезпек, що причаїлись у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали той переклик, і голоси вартових ширилися, пролітаючи над нами, як морські птахи.

І все ж ми любили цю пустелю.

Якщо спочатку вона - тільки порожнеча і мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному. Звичайнісіньке наше село приховує своє життя від стороннього ока. І якщо заради нього не зректись усього світу, якщо не зжитися з його традиціями, звичаями, з його буднями, сповненими суперництва,- ніколи не зрозумієш, що означає село для тих, кому воно батьківщина. Або ще: за два кроки від нас людина замкнулася у своїй келії і живе, керуючись порядками, яких ми не знаємо,- вона там все одно що в Тібетських пустелях, у такій далечині, куди не дістанешся ніяким літаком. Навіщо входити в її келію! Вона порожня. Царство людське всередині нас. Отак і пустеля - це не піски, не туареги, навіть не маври з рушницями в руках…

Але сьогодні нас мучить спрага. І тільки сьогодні ми робимо відкриття: криниця, про яку ми знали, ніби осяває все довкола. Так жінка, навіть не показуючись, може надати чарівності всьому дому. Криниця сягає далеко, мов кохання.

Спочатку піски - просто пустеля, потім настає день, коли побоюючись наближення ворога, ми читаємо по складках її великий покрив. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.

Ми прийняли правила гри, і гра змінює нас. Тепер Сахара - це ми самі. Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.

2

Уже в першому своєму польоті я пізнав смак пустелі. Ми втрьох - Рігель, Гійоме і я - зазнали аварії недалеко від форту Нуакшот. Цей маленький військовий пост у Мавританії в той час був відрізаний від життя, як загублений серед океану острівець. Там жив, немов у тюрмі, старий сержант з п'ятнадцятьма сенегальцями 15 . Він зустрів нас як посланців неба.

- О! Це щось та значить - поговорити з вами... О, для мене це багато значить!

І справді, для нього це багато значило: він плакав.

- За шість місяців - ви перші. Раз на півроку мені доставляють провізію. То лейтенант приїде. То капітан. Востаннє приїздив капітан...

Ми ще й не опам'яталися як слід. На сніданок мали бути в Дакарі, лишалося ще дві години, коли у нас полетів підшипник, і це змінило нашу долю. Ми, як привиди з'явились перед старим сержантом, і він не може стримати сліз.

- Пийте, мені приємно почастувати вас вином! Подумайте тільки - минулого разу капітан приїхав, а в мене саме не було жодної краплі!

Я вже розповідав про це в одній своїй книжці 16 , але це зовсім не вигадка. Він сказав нам:

-