Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

дзеркала. Думаю. Коли вітер, що віяв місяцями, стихає, на небі часом починається безлад. Я збираюся: прив'язую до паска аварійні ліхтарі, беру висотомір, олівці. Йду до Нері - цієї ночі він буде моїм бортрадистом. Нері теж голиться. «Все гаразд?» - питаю. Поки що гаразд. Ця попередня розмова - найлегша частина польоту. Раптом чую - щось потріскує: метелик б'ється об мій ліхтарик. І сам не знаю чого, у мене стисло серце.

Виходжу знову, дивлюся - ясно. Скеля поблизу форту вимальовується на тлі неба чітко, як вдень. У пустелі панує глибока тиша, мов у добропорядному домі. Та ось об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене ворухнулось неясно почуття - чи то радість, чи то побоювання - ще дуже нечітке, ледь помітне, воно виникало десь глибоко в моїй душі. Хтось звертається до мене з далекої далі. Що це, передчуття? Виходжу ще раз - вітер зовсім ущух. Як і раніше, прохолодно. Але я вже дістав попередження. Здогадуюсь, здається здогадуюсь, чого я чекаю - та чи не помиляюсь? Ні небо, ні піски ще не подали ніякого знака, але зі мною розмовляли дві бабки і зелений метелик.

Піднімаюсь на піщаний пагорб і сідаю обличчям на схід. Якщо я маю слушність, воно не забариться. Чого ці бабки шукали тут, за сотні кілометрів від внутрішніх баз? Дрібні уламки, прибиті до берега, свідчать про те, що в морі лютує ураган. Так і ці комахи показують, що із сходу насувається піщана буря, яка вимела зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. На мене вже бризнула піднята нею піна. І урочисто, бо сам він є ознакою того, урочисто, бо в ньому - невиразна загроза, урочисто, бо він несе бурю,- піднімається східний вітер. До мене ледь долинає його тихе зітхання. Я - остання межа, якої сягнула його хвиля. Коли б за двадцять метрів позад мене була завіса, вона й не ворухнулася б. Один тільки раз вітер обпалив мене ласкою, в якій було щось од смерті. Але я добре знаю: ще кілька секунд - Сахара переведе подих і зітхне вдруге. Не мине й трьох хвилин, як на нашому ангарі затріпотить вітровказ. Не мине й десяти хвилин, як небо вкриють хмари піску. Зараз ми полетимо в це пекло, у вогняний вир пустелі.

Та мене хвилює не це. Мене сповнює дика радість від того, що я з півслова зрозумів таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадав ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець бабки прочитав цей гнів пустелі.

 

 

4

 

 

У пустелі ми стикалися з нескореними маврами. Вони раптом з’являлися з глибини таких районів, до яких ми не мали доступу, над якими тільки пролітали; ризикуючи, маври показувались навіть у фортах Кап-Джубі чи Сіснерос - куплять голову цукру чи чай і зникнуть у таємничій безвісті. І коли вони з’являлись, ми намагались когось із них приручити.

Іноді, з дозволу дирекції авіакомпанії, ми брали в літак якогось їхнього впливового вождя і з повітря показували йому світ. Йшлося про те, щоб пригасити їхню пиху, адже вони вбивали полонених не так із ненависті, як із зневаги. Здибавшись із нами десь поблизу форту, вони навіть не лаяли нас. Одвертались і плювали. І держались так гордовито через те, що уявляли себе дуже могутніми. Не один такий вождь, лаштуючи в похід армію з трьохсот воїнів, повторював мені: «Ваше щастя, що до Франції більше як сто днів дороги...»

Отож ми катали їх, а трьом навіть трапилось побувати у тій невідомій Франції. Вони були одного роду з тими, що якось прилітали зі мною в Сенегал і заплакали, вперше побачивши дерева.

Коли потім я знову стрівся з ними в їхніх шатрах, вони дуже хвалили мюзик-холи, де голі жінки танцюють серед квітів. Ці люди ніколи не бачили ні дерева, ні фонтана, ні троянди, вони тільки з корану знали про сади, де течуть струмки - ті сади називаються раєм. Цього раю з його прекрасними полонянками досягають дорогою ціною: тридцять років злиднів і потім - гірка смерть у пісках від кулі невірного. Але бог обманює їх, маврів,- французам він дарує всі скарби раю, не вимагаючи, щоб вони платили за це викуп: мучилися спрагою, вмирали. Ось чому старі вожді тепер замислились. Ось чому, окидаючи поглядом піски Сахари, пустелю, що стелеться навколо шатра і до самої смерті даєм їм такі убогі втіхи, вони дозволяють собі висловитись щиро:

- Знаєш... Ваш французький бог… милостивіший до французів, ніж бог маврів до маврів!

За місяць до того їм показували Савойю. Провідник підвів їх до великого водоспаду, зробленого у формі крученої колони, з якої, ревучи, текла вода.

- Покуштуйте,- сказав їм провідник.

То була справжня прісна вода. Вода! А тут, у пустелі, скільки днів треба йти, щоб дістатися до найближчої криниці, і якщо знаходиш її, скільки годин доводиться розкопувати пісок, що її засипав, доки нап'єшся каламутної рідини, яка віддає верблюжою сечею.

Вода! У Кап-Джубі, в Сінсеросі, в Порт-Етьєні темношкірі дітлахи, жебраючи, просять не монету - з консервною бляшанкою в руках, вони канючать:

- Дай трошки води, дай...

- Дам, якщо ти слухняний.

Вода дорожча за золото, маленька краплина води викрешує з піску зелену іскру - травинку. Якщо десь в Сахарі пройде дощ, у пустелі починається велике переселення. Племена перебираються за якихось триста кілометрів, туди, де тепер виросте трава... Води так мало - за десять років у Порт-Етьєні не випало жодної краплі дощу,- а тут вона ллється, аж шумить, немов із пробитої цистерни витікають усі світові запаси її.

- Ходімо - казав їм провідник.

Але вони не рухалися.

- Зажди...

І замовкали, поважно і безмовно споглядаючи це урочисте таїнство. Те, що виривалось тут з черева гори,- це було життя, це була кров самих людей. За секунду її виливається стільки, що можна було б воскресити цілі каравани, які, сп'янівши від спраги, навіки погрузли в безмежжі солонців та міражів. Тут перед ними постав сам бог, і вони не могли піти від нього. Бог розверз безодню, показуючи свою могутність, і троє маврів нерухомо стояли на місці.

- Що вам ще дивитися? Ходімо...

- Треба почекати.

- Що