Джефрі Тріз - Слідами змови

Щоправда, далі на південь міста ставали більші, і на осінні ярмарки з'їжджалося більше народу. Проте глядачі там були вимогливіші, а гра багатьох наших акторів не витримувала ніякої критики.

У Камберленді, Вестморленді та горяній частині Ланкаширу все йшло гаразд, бо тамтешній люд, мабуть, ще зроду не бачив акторів: адже лондонці вважали ті краї за дику, населену варварами пустелю на краю Арктики. Але в Честері глядачі затюкали нас, побачивши на сцені армію Річарда Третього з двох чоловіків і одного хлопця; Уорчестер освистав нашу трупу і зірвав виставу старовинної веселої комедії «Ролф Ройстер Дойстер», а в Стретфорді нам довелося грати в порожньому дворі, бо всі пішли дивитися півнячий бій.

У тих містах, що перебували під впливом пуритан, ми навіть не могли одержати дозволу дати виставу. В одному містечку священик цілу годину лаяв нас у своїй проповіді — я чув її на власні вуха, бо саме була неділя, і ми всі пішли до церкви, щоб показати, які ми гарні і богобоязливі.

Та це нам не допомогло. Все одно проповідник звинуватив нас у всіх лихоліттях, що спіткали Англію.

— Коли британці їли жолуді й пили саму воду, — гримів він, — вони були велетні й герої! А зараз, коли з'явилися лицедії, наш народ захирів і перевівся на ніщо!

Потім він почав доводити, що й чуму накликали ми. Хто дивиться п'єси, той грішить, казав він. А за гріхи бог карає чумою. Отже, чума пішла від п'єс. Отакі були в нього докази, хоч для переконливості він виголошував їх довгими фразами і підсилював цитатами з святого письма.

Якщо нам траплялося таке місто, ми лишалися без грошей, лягали спати натщесерце і ночували просто неба. Правда, я й так обходився без готелю, завжди ночуючи у повозі з іншими хлопцями. В такий спосіб ми заощаджували одне-два пенні.

Сподіваючись, що жовтень буде теплий, без туманів і грязюки на дорогах, ми поволі посувалися до Лондона.

Однак нам не пощастило. Незабаром пішли дощі — не рясні, схожі на атаку кінноти, камберлендські зливи, що враз ущухали, лишаючи після себе синє небо й ясне сонце, — а нудні обложні дощі, що йшли день у день, без кінця й краю поливаючи вщерть напоєні вологою рівнини. А разом з тим дощі змивали нашу бадьорість, мужність і посмішки з наших облич.

Ми приїхали в Оксфорд з надією, що на виставу прийде багато студентів. Та віце-президент університету заборонив нам виступати в межах міста. Тоді Десмонд, не занепавши духом, вирішив переїхати в Ебінгдон, базарне містечко в Беркширі, всього за шість миль від Оксфорда. Він розраховував не лише на місцеве поспільство, але й на студентів та городян з Оксфорда, що прибудуть туди вже хоча б для того, щоб дошкулити віце-президентові.

Але й тут нас не минула лиха доля. Цілісінький день, не вщухаючи, періщив дощ; жовтий туман закутав порослі лісом горби, що височіли над Темзою. Глядачам ніде було сховатися, і їх набралося не більше трьох десятків. Отож вистава не відбулася.

Половина акторів заявили, що треба негайно припинити гастролі, бо їхати далі немає ніякого сенсу. Літній сезон минув, тепер не та пора, щоб давати вистави просто неба, отож краще, поки не пізно, поділити зароблені гроші і хай кожен, як може, добирається до Лондона. Блукати по країні — значить гаяти час. В такий спосіб ми проґавимо початок зимового сезону: прибудемо в Лондон, коли всі театри укомплектують свої трупи, і ніхто з нас не одержить ролей.

Ми зібралися в корчмі навколо чадного каміна, задихаючись од їдкого диму. Я озирнув похмурі, злі обличчя і зрозумів, що сьогодні йдеться про мою долю.

Адже завтра я буду без роботи!

Я приєднаюся до багатотисячного гурту бездомних безробітних волоцюг, що вештаються дорогами Англії… Серед них є й городяни, й селяни, але селян все ж таки більше… Я бачив їх щодня, особливо після жнив, коли по селах не стало поденної робота. Дехто говорив, що все це — наслідок обгороджування общинних земель[9], яке доводило селян до зубожіння. Інші звинувачували овець: тільки один чоловік пасе велику отару на вигоні, який дав би роботу десятьом, коли б його зорати. А один оксфордський студент сказав Десмондові, що це вина іспанців, які привезли надто багато срібла з Америки, але я так і не збагнув, яким чином це могло позбавити роботи мешканців Беркширу.

Хоч як воно там було, та незабаром я сам стану безробітним, нікому не потрібним блукачем і вештатимусь по країні, чекаючи, що от-от прийде зима.

Мені загрожувала не лише зима, а також і закон.

Правду казати, закон не мав милосердя до простого чоловіка, що опинився без роботи, його чекала важка кара, а якщо десь поблизу вчинявся злочин, його підозрювали першого. А коли вже його підозрювали, то завжди визнавали за винного. А коли визнавали за винного, то відбатожували і випалювали тавро на правому вусі. Якщо він попадався вдруге, то кара була ще важча, а за третім разом його чекала смерть. За правління нашої королеви щороку на шибеницю попадали сотні людей, і я певен, що багато хто з них зовсім не заслужив на таку кару.

Але я знав, що на мене й без того чигатиме небезпека. Закон про бідних каже, що чесна людина, яка лишилася без роботи, може дістати допомогу від парафії — тієї, що до — неї та людина належить. Якщо я навіть помиратиму з голоду, то ніде, ні в Ебінгдоні, ні в Лондоні, ніхто мені не дасть жодного пенні. Мене відішлють до моєї парафії в Камберленд на утримання односельців — само по собі це було б не дуже погано, але ж тоді я потраплю прямісінько до рук свого ворога.