Джефрі Тріз - Слідами змови

Ця книга перенесе тебе, читачу, в Англію кінця XVI сторіччя. Важкі це були часи для англійського простого люду. Великі землевласники свавільно забирали в селян землю й пускали її під випаси для овець; а сміливців, що чинили опір, чекала жорстока кара. Від такої кари і втік селянський хлопець Пітер Браунріг. Ховаючись од помсти злостивого сера Філіпа, він стає актором, мандрує по всій країні і зрештою потрапляє до Лондона. Випадково підслухана розмова наводить його на слід таємної організації, що замислила покликати на допомогу чужоземне військо, захопити владу, втягнути країну в полум'я війни. У цій змові бере участь і Пітерів ворог — сер Філіп. Але хто решта змовників, де їхній осередок, як і коли вони збираються здійснити свій задум? Оце й поклав собі дізнатися Пітер…
Серед героїв повісті є історичні особи — великий англійський драматург Вільям Шекспір, театральний діяч і актор Річард Бербедж, філософ Френсіс Бекон та інші.
Повість написав сучасний англійський письменник Джефрі Тріз.

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З англійської переклав ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ

Малюнки МИХАЙЛА ТУРОВСЬКОГО

Перекладено з видання: Cue for Treason by Geoffrey Trease. New-York, The Vauguard Press

Я спитав, чи візьмемо ми пістоля або принаймні довгого грізного списа, що, відколи я себе пам'ятаю, висів у кухні над широким каміном. Коли батько прошепотів: «Ні», я був розчарований. Ба, навіть більше, мене пойняла злість, коли Том глузливо докинув з властивою всім старшим братам зверхністю:

— Невже ти, хлопче, вважаєш, що ми йдемо робити наскок на шотландських ворохобників? Чи, може, лаштуєшся вирушити в похід проти іспанців?

На щастя, в кухні було темно, як у ямі. В каміні жеврів присок, хоч за все моє життя — та й не один рік до мого народження — вогонь там ніколи не згасав. Річ у тім, що перед сном мати за своїм звичаєм укрила присок плитами чорного вогкого торфу. Отож вогонь замре аж до ранку, коли його розворушать кочергою і він запалахкотить веселим полум'ям.

Я був радий, що в кухні темно і Том не бачить мого обличчя. Мені вже вкрай набридли його кпини.

Чому б нам не озброїтися? Адже справа була небезпечна. В іншому разі чого б це ми серед глупої ночі скрадалися потайки з власного дому, наче лисиця з курника?

— Не чіпай хлопця, — обізвався пошепки батько. — І ні пари з уст, поки вийдемо з хати, а то побудите і матір, і дівчат.

— А хіба мама… — почав був я.

— Ш-ш! — значливо спинив мене Том — достоту ніби церковний сторож під час недільної служби.

Пробираючись помацки до дверей, я трохи одвів душу, стукнувши його ногою по голінці. Він навіть писнути не посмів. Адже Томові було лише шістнадцять, і батько міг дати йому доброї хльости — так само, як і мені.

Надворі було світліше. Над горами стояв повний місяць, і небесна височінь яскріла сяйвом, хоч наша долина й досі була вщерть налита пітьмою. Потоки срібного проміння струменіли вгорі над долиною і освітлювали дикі урвища гори Бленкетри, де чорнильними натьоками вирізнялися ущелини. Місяць здіймався дедалі вище, і з кожною хвилиною тінь спадала схилом гори, як вода. Поки ми дійдемо до стіни сера Філіпа, там буде досить видно, щоб здійснити наш намір.

Коли ми переступили поріг і нас огорнула тепла літня ніч, назустріч нам підвівся собака. Пізнавши знайому ходу, він не гавкнув, не загарчав. Батько завагався на мить, а потім щось йому сказав упівголоса; Снеп одразу ж опустив хвоста, смачно позіхнув і знову скрутився бубликом, уткнувши носа в свій пухнастий хвіст.

Аби тієї ночі Снеп пішов з нами — а пішов би він залюбки, — я б ніколи не зазнав смертельної небезпеки, і ця повість ніколи б не була написана. Але того, що минулося, вже не вернеш, і, може, все воно вийшло на краще.

Ми простували один за одним стежкою без жодного слова. Долиною вирував потік — ми в Камберленді звемо їх бурчаками, — через який можна перейти по пласких гранітних каменюках. Зимою їх часто заливає вода, але тієї липневої ночі вони на цілий фут видавалися над пінявим потоком. Біля бурчака можна було розмовляти голосно — все одно нас ніхто не почує через шум і клекіт води.

— Навіщо непокоїти матір, — сказав батько. — А до того ж, що менше людей знатиме це, то краще. Згодом, коли почнуть розслідування, їй не доведеться брехати.

Я був улещений, коли почув його слова: «Що менше людей знатиме, то краще». Хоч мені минув лише чотирнадцятий, та, виходить, я вже числився дорослою людиною. Хай кажуть що завгодно, але справа була таки небезпечна. Всі ми знали, що сер Філіп серйозний ворог, хоч на той час ніхто ще й гадки не мав, яким запеклим ворогом він може стати.

Не завжди вірте моєму батькові, коли він каже, що немає ніякої небезпеки. Ще б пак! Ви б подивилися, як він вилазить на неприступну скелю, щоб зняти звідтіля заблукану вівцю! Ви б подивилися, як він на базарі в Кезіку підходить до п'яного німця-шахтаря — вдвічі більшого за батька чолов'яги, який белькоче щось своєю незрозумілою мовою або ще й розмахує здоровим ножакою.

Коли батько випинає свою руду бороду трохи вище, ніж звичайно, посміюється сам до себе й бубонить: «Полиште це на мене. Та не бійтеся: справа цілком безпечна» — значить, буде на що подивитися.

Але ж тієї ночі, здавалося, ніщо нам не загрожувало. Все трималося в цілковитій таємниці.

Навіть Том і той нічого не відав, аж поки батько збудив нас опівночі, загадав узяти дерев'яні черевики і нишком зійти вниз. Тоді ми вже самі відразу здогадалися, навіщо ми йому потрібні.

Наша родина щасливо жила собі в долині, доки молодий сер Філіп Мортон успадкував два роки тому маєток свого діда. Браунріги, Бели, Аткінсони, Гадсони, Кокбейни — всі ми були фермери з діда-прадіда і випасали на полонинах овець з часів Вільгельма Завойовника чи то заснування Риму, а може й од великого потопу. Ми, державці власних земель, не залежали ні від кого, опріч короля, і не знали інших повинностей, крім участі у війську під час шотландських наскоків. Ми не належали до дворянства, а були вільні селяни — йомени — і не боялися ні людини, ні чорта. Отож, звичайна річ, нам було начхати на молодого лицаря, що ходив з напахченою хусточкою і не знав, де у вівці голова, а де хвіст.

Та сер Філіп скоро показав нам, що він зовсім