Джефрі Тріз - Слідами змови

Ні, хоч би що там сталося, а я не буду жебрати, не признаюся, що я бездомний злидар. Краще вже замерзнути десь у канаві…

Тим часом актори проводили свою нескінченну суперечку. Слухати її далі мені було над силу. Я знав, що не маю права голосу, бо ми, хлопці, не були пайовиками; отож я тихенько встав і гайнув з кімнати.

Дощ ущух, і з-за хмар уперше за багато днів визирнуло сонце. Місто прибралося в червоні й золоті барви.

Я подався вниз брукованою вулицею, що виблискувала в промінні призахідного сонця, і зійшов на довгий вузький міст. Під арками котилася повновода від дощів Темза. По ній плавали лебеді. Я подивився на зелені заплавні луги, що сріблилися водою, на порослий золотим осіннім лісом невисокий горб, і раптом мене охопила страшенна туга за домівкою, за золотими лісами над Дервентвотером, за повноводим озером, що його сріблясті хвилі лизали восени шкільний мур, за рідним Лонсдейлом, низенькою сірою хатою, що приліпилася до схилу гори, за бурчаком, що весело сміявся біля її підніжжя, за матір'ю, яка саме, мабуть, варить щось смачне (тут, на півдні, не вміють навіть смачно попоїсти).

Якби я думав лише за себе, я б тієї ж ночі вирушив у зворотну подорож — хай сер Філіп робить зі мною що завгодно.

Але ж я мусив думати й за інших: за батька, брата, сусідів, що зібралися були тієї пам'ятної ночі, щоб зруйнувати ненависний мур. Мої свідчення могли втрутити їх у біду, отож мені доводилося блукати далеко від рідних місць.

Того дня, коли я залишив домівку, все здавалося дуже просто. Дужий здоровий хлопець, майже мужчина, йшов із дому, маючи гроші. То невже ж він років зо два не міг погуляти по білому світу? Як мало ми в своєму Лонсдейлі знали про широкий світ, закритий від нас нашими милими горами!

— Вони дійшли згоди, — пролунав біля мене голос. Я обернувся й побачив Кіта Керкстоуна.

— Якої? — спитав я похмуро.

Він став поруч, сперся на поруччя мосту і, наслідуючи мене, плюнув у річку. Грати на сцені він умів, а от плювати — ні. Мені було жалко дивитися на нього.

— Поставити хрест, — нарешті відповів він. — Завтра продадуть фургони й розділять гроші. Десмонд забирає двох коней замість свого паю і разом з дружиною виїде зранку до Лондона,

— Он як, — сказав я.

— Я їду з ними, — провадив він. — Десмонд посадить мене на коня позад себе. Він обіцяє влаштувати мене разом з собою в Шекспірову трупу. В мене, каже він, такий талант, що кинути мене напризволяще був би злочин, і…

— Мало чого він каже, — перебив я його запекло, бо тут мене знову взяли давні завидки. Взагалі ж за останні два тижні я майже полюбив Кіта, вважаючи, що нас зв'язує спільне лихо.

— Ти, я бачу, заздриш мені, — задумливо мовив він.

— Заздрю тобі? — зневажливо осміхнувся я.

— Ти не винен, що граєш жінок гірше за мене, — сказав він так упевнено, ніби це не викликало жодного сумніву — і насправді так воно й було, хоч тоді я не хотів з ним погодитися. — Взагалі ти граєш чудово, — поблажливо додав він. — В кожному разі я сказав містерові Десмонду, що поїду з ним лише за тієї умови, якщо він і тебе візьме з собою. Коли ти погодишся, я можу сісти позад місіс Десмонд.

Якась сатанинська гордість примусила мене почервоніти від люті й заявити Кітові, що я обійдуся без його ласки.

Він знизав плечима.

— Шкода, що ти такий пихатий, Пітере. Взагалі ти мені подобаєшся, але…

Я не дав йому скінчити. З самого того ранку, коли ми вперше стрілись, я не зайняв його навіть пальцем, та зараз витримка зрадила мені. Він зачепив мене за живе.

Ми качалися по оповитому сутінками Ебінгдонському мосту. Я хотів битися навкулачки і силкувався відіпхнути його. Та де там! Він не зважав ні на які правила і почав навіть дряпатися. Аби ви знали, як негарно він бився! Геть подряпав мені щоки нігтями, здається, навіть укусив — я так і не розібрав у запалі бою.

Нарешті мені якось пощастило відірватися від нього, і я дістав змогу завдати йому справжнього удару — кулаком під груди. У нього забило дух, і він зігнувся удвоє, як складений ніж.

Я дивився, як він, стогнучи, корчився долі, і шкодував, що так дуже вдарив його.

— Тепер будеш навчений, — буркнув я.

Він не відповів. Трохи збентежений, я став навколішки й підняв із землі його голову.

І тільки тепер я збагнув, що вчинив. Я розкрив таємницю Кіта Керкстоуна.

Даремно я непокоївся. Кітові просто перехопило дух, а загалом мій штурхан завдав йому не більшої шкоди, ніж будь-якому хлопцеві. Стоячи навколішках на мокрій бруківці, я мимрив, затинаючись, слова пробачення: мені, мовляв, і на думку не спадало, що…

— І не повинно було спасти, — перебив мене Кіт, що тим часом оддихався. — Та тепер тобі все відомо. Що ти гадаєш робити?

— Робити?

— Атож, робити. Я в твоїх руках. Досить тобі сказати одне слово містерові Десмонду, і моє акторство скінчиться. Я вже не стоятиму тобі поперек дороги, правда?

— Невже ти вважаєш, що я здатен на таку підлоту? — обурився я.

Я помацав свою закривавлену щоку. Вся моя лють щезла в один мент. Почував я себе кепсько. Отак ударити дівчину… Проте я досі й гадки не мав, що Кіт — ніякий не хлопець, а перевдягнена дівчина. Вже потім, відтворюючи в пам'яті десятки дрібниць, я дивувався, чому не здогадався про це раніше, особливо під час вистав. Проте я нічого не підозрював, так само як