Джефрі Тріз - Слідами змови

— Підлота тут ні до чого, — спокійно зауважила вона. — Чи чувана річ, щоб дівчина виступала на сцені? Можливо, це я чиню підло, одбираючи роботу у хлопців. Як ти гадаєш?

Я відповів не одразу. Вона мала слушність в одному: якщо інші довідаються, що вона дівчина, на сцену їй шлях закрито. Доведеться їй нидіти за лаштунками разом з місіс Десмонд, церуючи та перешиваючи костюми. Якби хто з глядачів дізнався, що на сцені грає дівчина, тоне минути б театрові страшенного скандалу.

— Яка дурість, — нарешті мовив я.

— Справжнє безглуздя, — весело докинула вона.

— Чому б то жінкам не виконувати жіночі ролі?

— А я що кажу? Це дурний застарілий звичай — не пускати жінок на сцену. Чоловіки просто бояться, що жінки взагалі витіснять їх з кону!

З цим я не міг погодитись і почав сперечатися.

— Та ти подивися на стару королеву! — переможно вигукнула вона. — Її не перевершить жоден актор.

Я збентежився. Там, у Камберленді, королева Єлизавета здавалася мені далекою, недосяжною, ледве чи не безсмертною богинею. І аж тільки коли я прожив зиму в Лондоні, вона стала для мене, як і для всіх лондонців, просто людиною, бадьорою старою леді, що любила докинути гостре слівце й пореготатися. Вона таки справді переграла б хоч якого актора. Якщо треба, королева могла бути велична, трагічна, патетична, гнівна, дотепна, а часом майже смішна. Вона надягала будь-яку личину, залежно від того, з ким розмовляла: з послом, мером, графинею чи покоївкою. Але про це я довідався пізніше.

— Я нікому не скажу, — запевнив я.

— Не скажеш? Ні? Дякую, Пітере. Дуже дякую.

Ми вже підвелися й знову стояли, спершися на поруччя. На той час зовсім стемніло, але я не хотів вертатися до корчми, не вияснивши все до кінця.

— Як же тебе насправді звати?

— Кіт. Але повне ім'я не Крістофер, а Кетрін.

— Скажи мені своє прізвище. Закладаюся, що ти не Керкстоун.

Вона похитала головою, але нічого не сказала.

— Ти ж, звичайно, знаєш, що моє справжнє ім'я Пітер Браунріг?

— Ні, я думала, що ти Браун.

— Невже? — вигукнув я, пригадавши того листа. — Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про мене?

— Не знаю і не хочу знати. Я не хотіла образити тебе, Пітере, — додала вона квапливо, — та краще тримаймо про себе свої таємниці.

І все ж таки я хотів з'ясувати одну справу.

— А навіщо ти писала серові Філіпові Мортону? — грізно спитав я.

— Я з ним знайома. В листі йшлося за… за мої власні справи. Чого б то я писала за тебе?

Якщо вона поклала берегти свою таємницю, я теж мовчатиму. В кожному разі я був певний, що вона каже правду. Навряд щоб сер Філіп дозволив тринадцятирічній дівчинці блукати по країні в товаристві акторів. А якщо він не знає, де вона, то навіщо їй виказувати мене?

— Гаразд, я тобі дещо розповім, — раптом мовила вона. — Але обіцяй, що більше ні про що не допитуватимешся.

— Обіцяю.

— Я втекла з дому через те, що… Бо мала на те важливі підстави. Пригадуєш ту ніч, коли ви розташувалися табором між Пенрітом та Кендалом і розпалили вогнище? Тоді я вперше тебе побачила. Я ховалася в папороті. Того самого вечора, коли запала темрява, я втекла була з дому. Зранку ви поїхали далі, а я пішла слідом. Я бачила, як мій опікун зупинив валку і обшукав фургон.

— Твій опікун? — перепитав я.

— Атож. Я не маю ні батька, ні матері. Ні п'ятьох сестер, — додала вона сміючись. — Мені довелося їх вигадати, щоб пояснити, чому я вмію робити реверанси та багато чого іншого.

Я всміхнувся. Більше я ніколи не заздритиму Кіт. Тепер зрозуміло, чому вона так майстерно грає жінок!

Я бачив, що більше вона нічого не розповість. Запала ніч, і вікна в будинках гасли одне за одним. Отож ми повернулися в заїзд, переговорили з містером та місіс Десмонд, які зацікавлено, але ні про що не розпитуючи, дивилися на наші подряпані обличчя, і полізли в фургон, де вже спала решта хлопців.

Вранці ми попрощалися з іншими акторами. Сумно було розлучатися з друзями, хоч ми й домовилися зустрітися за кілька днів у Лондоні. Нічого не вдієш — ми вже перестали існувати як трупа. З славетного лондонського театру містера Десмонда ми перетворилися на розмаїтий натовп людей, переважно обшарпаних і жалюгідних.

Та я був молодий і тішився думкою, що побачу Лондон раніше, ніж сподіваюся, тому я не брав усе це так близько до серця, як люди, старші за мене. В бадьорому настрої я весело скочив на коня позаду Десмонда, і ми поскакали через міст по дорозі в Генлі.

Ранок був погожий. Дощ нарешті ущух, і весь світ стояв умитий і до блиску вилощений сонцем.

Я пригадую, що ми їхали через Дорчестер, повз гарне абатство, і я дивився на високі Чілтернські горби, вкриті червоним золотом букових гаїв, що здіймалися між зеленими лугами на тлі жовтавого неба. Ми спинилися в Генлі випити елю, і тут мені здалося, що Десмонди позирають на мене якось чудно. Кіт теж кинула на мене злостивий погляд.

— Дурень! — прошепотіла вона хрипким од гніву голосом, вибравши хвилину, коли нікого не було поблизу.

— Що сталося?

— У тебе чудові манери, — сказала вона з глибокою зневагою. — Ти увесь ранок розмовляєш зі мною так, наче я придворна дама! Ледве було не допоміг мені сісти на коня. Добре, що я вчасно уникнула твоїх послуг. Десмонди вважають, що ти збожеволів.

— Але ж…

— Забудь, що я дівчина. Стався до мене так, як і досі ставився, не роби мені послуг. Поводься зі мною грубо, горлай на мене, роби що хоч, але, ради бога, не псуй мені гру.

Адже