Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Стоб і Маґда уже пройшли! Тепер його черга. Його серце так підскочило, аж мало не застрягло в горлі.

— Затям, — прошепотіла Теґан йому на вухо, — за тебе говоритиму я.

— Наступний! — знов дернув по душі пронизливий, роздратований сорокушачий голос.

Теґан підштовхнула Рука вперед. Хлопець натужно зачовгав ногами. Тремтячою рукою подав свої фальшиві документи, намагаючись не дивитися в жовті сліпаки, що свердлили йому череп. А що, коли в його папери закралася якась помилка? Що, коли сорокуха запитає про його так зване ремесло? Що він, Рук, знає про те, як гострити ножі? Гадючка крижаного жаху заворушилася у нього під грудьми.

— Гостривник ножів? — Сорокуха схилила голову набік, пір’я на її шиї настовбурчилось, задзенькали самоцвіти, її жахний кривий дзьоб наблизився до Рукового опущеного обличчя. — Наче ж іще не доріс, щоб бавитися з ножами? Чи таки доріс? — і бридко закихкотіла. — Ну, що, синку? Гобліни відрізали тобі язика, га?

— Бачте, він уперше вибирається в похід, — усміхнулась, виступивши наперед, Теґан. — Напевне, його приголомшила краса вашого оперення, сестро Тріщигнуля!

— Теґан, ти, стара підлабузнице! — засміялася сорокуха. — То він з тобою?

Теґан кивнула головою.

— І як я не здогадалася? — мовила сорокуха. — Ну, проходь!

Пазур натис на важіль. Рук забрав свої папери разом із круглим жетончиком і, спотикаючись, пройшов через відкритий пазурний турнікет. Маґда зі Стобом чекали по той бік.

— Що тебе затримало? — лячно запитала Маґда.

— Зупинився побазікати, що ж іще! — шпигнув самовдоволений Стоб.

— Замовкни, Стобе! — присадила його Маґда і схопила Рука за плесно. — З тобою все гаразд? Ти блідий як полотно.

— Усе чудово, — тремтливим голосом відповів Рук. — Просто я зроду ще не бачив сорокухи. Вони такі… такі…

— Ви ще набачитеся їх на Великій дорозі, — запевнила Теґан, махаючи всім, щоб ішли вперед.

— Ви набачитеся? Хіба ви не хотіли сказати «ми набачимося»? — спитала Маґда.

— Справді, я гадав, ви йдете з нами, — підхопив Стоб.

— Моє місце тут, — пояснила Теґан. — Я маю безпечно проводити мандрівців через митні хижки застави на Велику дорогу Багнищем. Протягом вашої подорожі до вас признаватиметься ще не один провідник. — Вона обняла кожного з них по черзі — квапливо, але зі щирим почуттям. — Будьте обачні, бережіться і хай вам щастить у дорозі, любесенькі мої!

І, сказавши ці напутні слова, Теґан щезла в юрбі.

Троє юних допіру обраних Бібліотекарських Лицарів враз почулися сиротами…

Коли це ззаду накотився якийсь великий гамір, щось задзвеніло і загомоніло: то стовпище галасливих міських гномів цуприкувало купи всіляких залізних виробів — від ковальських міхів та відер до кутих поручнів. Ось міські гноми наздогнали, а там і перегнали їх. Не змовляючись, але нутром відчуваючи, що в більшому гурті безпечніше, Стоб і Маґда пристали ззаду до натовпу міських гномів, а Рук подався за ними по п’ятах.

Відтоді, як ім’я юного бібліотекарського учня пролунало під високим склепінням Великобуряної палати, Рук Човновод почувався так, ніби це все йому сниться, і насилу діймав віри подіям, що розгорталися перед ним. От і тепер, коли він дивився вперед і бачив, як велична, вивищена над Багнищем дорога з її підпорами із залізного дерева на широчезних світлякових баржах, що їх неможливо було потопити, з вежами застав та яскравими вогнями маяків, в’ється гадюкою десь у найдальшу далину, голова йому паморочилася, а тіло аж гуло від збудження.

— Ось вона, — тихо прошепотів він сам до себе. — І вороття назад уже нема. Найбільша пригода мого життя почалася!

А позаду, біля митної хижки, уже вкотре тихо клацнуло і відчинився пазурний турнікет. На Велику дорогу прослизнула сухорлява постать у темних шатах. Ось постать насунула каптура на чоло, але місяць іще раніше встиг освітити високі вилиці та стерню низько обстриженого чуба.

Розділ п’ятий
Громовий Вовкун

Спливала година за годиною, а вони все йшли слизькими дорожніми мостинами. Кругом аж роїлося від торгівців, купців, мандрівних ремісників, нічим не відмінних від їхньої трійці, й усі вони, подібно до них самих, сунули вперед, уперед і тільки вперед, гнучись під своїми важкими тягарями і невідривно дивлячись собі під ноги. А як хто де й перемовиться з ким словом, то лише пошепки. Небезпечно було привертати до себе увагу на Великій дорозі Багнищем.

Рук підвів голову. Попереду, скільки оком сягнути, дощаний поміст біг у далечінь, звиваючись, мов який гігантський летючий хробак. А ліворуч і праворуч лисніло в присмерковому світлі болотяне багно.

— Очі в землю! — наказав йому Стоб погрозливим шепотом.

— Затям, — лагідно озвалася Маґда, поклавши руку меншому товаришеві на плече. — Погляд прямо в вічі охоронниці-сорокусі карається смертю.

Рук затремтів. Ту ж мить спереду почувся цокіт пазурів по дерев’яних дошках, а тоді — гострий виляск кістяного бойового ціпа. Наближалися сорокухи-охоронниці.

Рукове серце завмерло і пропустило удар.

— Спокійно! — просичав Стоб. — Ми не повинні привертати до себе увагу. Треба просто рухатись. А ти, — боляче штурхонув він Рука в спину, — лічи, як той казав, грудки!

— Усе гаразд, хлопче, — прошепотіла Маґда. — Ось, візьми мене за руку.

Рук удячно вхопивсь за Маґдину руку, гамуючи бажання повернутися спиною до небезпеки і дати драла.

А пазуристі ноги цокотіли чимраз ближче. Далеко попереду длява юрба неначе розчинялася в тінях, що їх відкидали палаючі маяки, прилаштовані на великій висоті за сто кроків один від одного. І Рук не втерпів — підвів очі.

Там, попереду, зирячи жорстокими жовтими незмигними очиськами, немовби просто на нього перла висока ряба охоронниця-сорокуха, сяючи відполірованим до блиску металевим нагрудником і великим шоломом, звідки стирчав кривий дзьоб. Ось гострий мов бритва пазур потягся до страхітливого кістяного бойового ціпа в охоронниці при боці. Шелеснуло