Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— То й що? — не вгамовувався голос, і Рук добачив, як блиснуло щось металеве. — Що тобі до нього?

— Ні, то не наш провідник, я певна, — похитала головою Маґда.

— І справді, панночко, не ваш, — озвався позад них чийсь співучий голос. — Ваша провідниця — я.

Маґда з Руком обернулися і побачили опасисту дрібно-гобліниху в довгому плащі та з косинкою на голові; на оцупкуватій руці вона несла кошика з накривкою. На шиї в неї мерехтів гарно оздоблений дармовисик, де посередині пишався лискучий червоний зуб.

— Звати мене Теґан, — відрекомендувалася вона. — Ваш друг припустився прикрої, коли б не сказати дурної, помилки…

— Ніякий він мені не друг, — відрубала Маґда.

— Ну, хай тоді товариш чи супутець, — мовила Теґан. — Не має значення, які саме ваші стосунки. Головне, він у небезпеці. — Вона похитала головою і тривожно заохкала: — Ох-ох, це може окошитися бідою, великою бідою! Скочте до нього і заберіть його, поки він усіх нас не повиказував. Хутко, зараз же!

Ні Маґді, ні Рукові не треба було повторювати двічі. Вони майнули через майдан, ухиляючись від зіткнень із гуртами, що рухалися туди-сюди, і гулькнули в затінок під корбою.

— Ось де ти, Стобе! — вигукнув Рук, хапаючи його за одну руку.

— А ми скрізь тебе шукаємо! — сказала Маґда, беручи його за другу. — Гайда звідси!

— Ні, ні, — запротестував Стоб, силкуючись випручати руки, і додав змовницьким шепотом: — Я знайшов нашого першого провідника!

Рук із Маґдою зиркнули на старого лісового троля, що стояв поруч. Гладкий, карячконогий, сивина в бороді, заплетеній у косиці. До одного вуха причеплено слухову рурку, на шиї висять які тільки хочеш дешеві прикраси, талісмани й обереги. А в шпакуватих баках заплуталося тьмяно-брунатне ікло на шворці з сириці.

— Ніякого ката ти не знайшов, — заперечила Маґда.

— Правда, є одна заковика, — провадив Стоб, — він трохи глухуватий.

— Я це почув! — обурився лісовий троль.

— То ти глухуватий, Стобе! — запевнила Маґда уривчастим шепотом. — Кажу тобі, він не наш провідник. А зараз ходімо геть!

Тут вона і Рук міцніше вчепилися Стобові в руки і силоміць відтягли його від троля.

— Гей, ви! — гукнув троль їм навздогін. — Що це все означає?

Маґда з німим запитанням на обличчі повернулася до Стоба.

— Хіба ти сама не бачила? — стенув він плечима. — Дармовис — зуб дуба-кривавника на ремінній шворці…

— Зуб, то зуб, але не дуба-кривавника! — відрубала Маґда. — У нього ікло білогривого вовка, ясно? Вчений-бібліотекар називається!

Слухаючи ці дошкульні слова, Рук подумав, що він, либонь, і сам завиграшки ошукався б. З першого погляду, та ще в такій штовханині-веремії, можна було легко взяти вовче ікло за зуба дуба-кривавника. Стоб дав маху, що перший підійшов до старого лісового троля, а не чекав, поки до нього наблизиться хтось ізбоку.

— Молодці, що забрали його, — похвалила дрібногоблінчиха, коли вони вернулися до неї. — А то я почала вже турбуватися.

— Так, ми вчасно схаменулися, — відповіла Маґда, — натомість дехто на похвалу аж ніяк не зас…

— Хто ця краля? — урвав Стоб, обурений тим, що його мають за дурня. — Чи їй можна довіряти?

— Правильно робиш, що сумніваєшся, — схвально кивнула головою Теґан. — «Нікому не довіряй!» — для вас далеко не найгірше гасло у вашій довгій мандрівці.

— Ви так і не навели резонів, чому ми повинні вам довіряти, — грубо нагадав Стоб.

Дрібногоблінчиха мовчки простягла руку, взяла пальцями різьблений зуб дуба-кривавника, що висів у нього на шиї, і кивнула головою на Маґду з Руком.

— Скажеш, то збіг обставин, що троє мандрівників носять один і той самий знак землезнавчої науки? — запитала вона. — Не роздає ж Фенбрус Лодд зуби дуба-кривавника всім підряд.

— Ні, — злагіднів Стоб. — Наскільки я знаю, їх видають тільки обраним Бібліотекарським Лицарям, а ще — тим, хто їм допомагає.

— Отже, нічого не змінилося, — підсумувала Теґан і відхилила край свого плаща, щоб показати свого власного штудерно оздобленого талісмана.

— Ви? — зчудувався Стоб. — Ви — наша провідниця?

— Ти начебто здивований, — дорікнула дрібногоблінчиха. — А я вже стільки років прагну допомагати учням та вченим обох статей. Тут як порадниця, там — як провідниця… — І закінчила крижаним тоном: — Не можна допустити, аби Світокрай сповз у морок забуття, що його нам накидають оті посіпаки з Вежі ночі!

— Добре сказано, — похвалила Маґда.

Але дрібногоблінчиха тривожно роззирнулася довкола.

— Ми тут уже задовго стоїмо, це небезпечно, — остерегла вона. А тоді повернулася до них, розквітаючи щирим усміхом. — Перед вами трьома лежить довга і тяжка дорога, але я просто знаю, і край: трохи талану, чим більше наполегливості — й ви досягнете успіху.

Зненацька Рук відчув себе окриленим від такої певності їхньої провідниці — й розплився в усмішці до ушей. Він би оце так і гайнув уперед.

— Ну, гаразд, — сказала Теґан. — Пора вже подумати про ваші кругленькі жетони. Тримайтеся разом — і дозвольте мені говорити за вас.

Аж ось вони вже й біля самої Великої дороги. Рук побачив: весь простір між двома височезними вежами перетяла вервечка хижок-митниць та бар’єрів. І до кожної хижки — своя черга. Дрібногоблінчиха повела мандрівців просто до хижки, притуленої під самою лівобічною вежею.

Попереду, на химерно різьбленому троні, сиділа велика поважна сорокуха, вся обчіпляна самоцвітами, прибрана у розкішні шати. Обаполи трону випускалися величезні різьблені кігті, закриваючи прохід. Сорокуха спочатку свердлила кожного незмигним поглядом своїх жовтих очей, а вже потім розглядала подані їй замацані папери.

— Проходь! — дернув наждаком по душі її голос, а моторошний пазур натис на важіль обік неї. Різьблені кігті клацнули, розчепившись, і торгівець пройшов на дорогу. — Наступний!

— Проходь! — Клац! — Наступний! Проходь! — Клац! — Наступний!

Рук мало не скрикнув з подиву: