Енн Файн - Борошняні немовлята

ще раз пробігся очима по короткому і сумному звіту Тулліса. Можливо, він досі був під враженням від щедрої похвали доктора Фелтома. Можливо, це було раптове осяяння. Але дивлячись на кілька нещасних карлючок Ріка Тулліса, Саймон уперше в житті зрозумів, чому вчителі так зневажливо ставляться до учнів, які все роблять абияк. Він збагнув, чому жоден урок не минав без роздратованих криків і відчаю.

— Повір мені на слово, Джордже Сполдер, не я зубожію від того, що ти не зволив зробити домашнє завдання, а ти.

— Для мене, Тулліс, ця чиста сторінка — ще один аркуш паперу, який мені не потрібно тягнути додому й перевіряти. Натомість для тебе вона символізує ще одну порожню ділянку твого мозку.

— Звісно, Луїсе, я не казав, що особисто ти повинен це зробити. У мене нема звички казати: «Всі мають виконати завдання, і Луїса Перейри це теж стосується».

Несподівано всі ці слова для Саймона набули змісту. Він був вражений неабиякою наполегливістю учителів, їхньою відданістю. Їхньою непохитною цілеспрямованістю. Сповнені рішучості, вони продовжували втовкмачувати своє, триместр за триместром, намагаючись змусити учнів виявляти себе якнайкраще. Але де результат? Де вдячність? Саймон з жахом усвідомив, скільки разів він (як і безліч його однокласників) ображав цих святих подвижників у людській подобі, здаючи їм так недбало виконані роботи. Як він міг бути таким невдячним? Як він міг?

Саймон одразу ж присягнувся більше так не робити. Передусім він виправдає сподівання доктора Фелтома і проведе час відпрацювання з користю. Він рішуче поклав щоденники назад на батарею, схопив свій ранець і покрокував коридором, навіть не зупиняючись, щоб за старою доброю звичкою намалювати одну-дві маленькі карикатури на щотижневій стінгазеті.

Почувши, з яким шаленим гуркотом затряслися двері на петлях, пані Арнотт піднесла погляд. Це прийшов Саймон Мартін, і вона мимоволі зітхнула. Він уже чимало разів відбував покарання в її присутності, а про його внутрішні зміни вона ще не знала, тож у пані Арнотт на думці крутилося тільки одне: кінець тихому й мирному виставлянню оцінок, кінець спокою.

Вона відкинулася на спинку крісла, готова до чергової вистави. Що він утне цього разу? Стукне Гупера ранцем? Звісно ж, лише щоб нагадати про його співучасть у тому лиходійстві, за яке їх обох запроторили на відпрацювання.

Для розігріву він, напевно, влаштує драму з олівцем. Спочатку голосно і переконливо буде його позичати в інших учнів, потім неодмінно гостритиме, далі олівець із шумом випаде йому з рук, а відтак почнуться показові пошуки, знову заточування, і все закінчиться жбурлянням зламаного грифеля об одне з вікон. Почувши звук, пані Арнотт повинна буде підняти голову й побачити, що олівець нарешті знайшов застосування — як барабанна паличка для вистукування ритму по парті.

От якби сьогодні він вирішив показати одну з її улюблених вистав — «Кривавий язик». Під час минулого чергування пані Арнотт Саймон доклав багато зусиль, щоб висмоктати з ручки чорнило і зафарбувати свій язик у яскраво-червоний колір. Решту часу він сидів, висолопивши свого кривавого язика. Хоча це й псувало пані Арнотт апетит, але дуже її звеселяло. Учителька потайки сподівалася, що сьогодні їй знову пощастить стати глядачкою цього кривавого спектаклю.

Однак найбільше він їй подобався в ролі Ріпа ван Вінкля.[12] Чомусь ця вистава дуже її заспокоювала. Саймон зручно вмощувався за партою, поклавши голову на руки, кілька разів позіхав, немов Гаргантюа[13], і засинав так міцно, що годі й розбудити. Вряди-годи (коли починав боятися, що вчителька про нього забула) він похропував: слабке віддалене дихання поступово переростало в насичене та глибоке сопіння, і зрештою повітря, яке він випускав з легень, починало резонувати так, що аж вікна дриґотіли. Коли пані Арнотт вже починала побоюватися, чи витримають шкільні стіни, Саймон голосно й різко схропував і немовбито прокидався. Він роззирався порожнім поглядом і прицмокував губами, наче стариган. А потім знову вмощувався на парті та повторював увесь спектакль від початку й до кінця.

Так. Ріп ван Вінкль — улюблене дійство пані Арнотт. А от чого вона не любила, то це вистави «Ідіот-белькотун». Вона вже багато разів її бачила, і їй це вже добряче обридло. Саймон сидів за партою і корчив жахливі недоладні гримаси. Коли-не-коли він вибухав маніакальним сміхом або починав божевільно бурмотати. Час од часу пускав слину. Пані Арнотт сподівалася, що сьогодні «Ідіота-белькотуна» не буде. Але про всяк випадок вона потягнулася до сумочки, щоб перевірити, чи є там аспірин.

Раптом рука пані Арнотт завмерла. Перед її очима — може, це сон? — юний Саймон Мартін пройшовся кабінетом, аніскілечки не звертаючи уваги на Гупера. Він вибрав місце, максимально віддалене від трьох інших шибеників, за якими наглядала пані Арнотт, витяг зі свого ранця борошняне немовля, аркуш паперу й ручку, абсолютно безшумно посадив немовля на парту, раз чи двічі з любов’ю погладив його по голові й одразу ж узявся до роботи.

Пані Арнотт здивовано закліпала.

— Саймоне? — прошепотіла вона. — Саймоне, з тобою все гаразд?

Він підняв голову.

— Прошу?

Це прозвучало майже як м’який докір, неначе вона перервала його важливі роздуми.

— Я лише хотіла запитати, чи з тобою все гаразд.

Він втупився в неї поглядом.

— Так, зі мною все супер. А що таке?

Вона похитала головою.

— Нічого, просто питаю.

Справді, не сталося нічого такого. Просто все було ненормально. Тобто поводився він цілком нормально. І річ була саме в цьому. У випадку Саймона Мартіна нормальна поведінка — це ненормальне явище.

Можливо, хлопчина захворів? Піднялася температура? Або в нього шок. А що як він дізнався, що