Енн Файн - Борошняні немовлята

Пані Арнотт спробувала опанувати себе й угомонити свою бурхливу уяву. Безперечно, якщо учень спокійнісінько сидить за партою і працює над письмовим завданням, це аж ніяк не означає, що йому потрібно викликати швидку допомогу або що її вже викликали для його матері.

Вона спробувала знову взятися за виставляння оцінок. Але це було неможливо. Вчителька взагалі не могла зосередитися. Постійно хотілося підняти очі від своїх зошитів та глянути на Саймона. Що ж він там так виписує? Здавалося, він списує сторінку за сторінкою. Пані Арнотт викладала йому англійську протягом двох років, і за весь цей час Саймон жодного разу не написав більше, ніж півсторінки, та й то аж за два уроки. Хто або що сьогодні надихнуло хлопця так багато писати?

Пані Арнотт неодмінно мусила дізнатися причину. Вона підвелася з-за стола, тихесенько пройшлася кабінетом на своїх гумових підошвах і стала у Саймона за спиною. Вона трішки нахилилась уперед, щоб можна було зазирнути йому через плече. За два роки вона призвичаїлася розшифровувати роботи самого Расса Моулда, тож розібрати незграбний почерк і неповторну орфографію Саймона їй було за іграшки.

ДЕНЬ 4

Поки я не почав усюди носитися з цим дурнуватим борошняним немовлям, то ніколи й не задумувався, що мій тато теж доглядав за мною. Коли я запитався в мами, вона сказала, що в нього незле виходило. Я ніколи не вивалювався сторч головою в нього з рук, він ніколи не залишав мене плавати у ванні обличчям униз, поки він збігає по рушник, нічого такого.

Він просто пішов.

Я й раніше питав, чому він пішов. Мама і бабуся завжди повторювали, що це ніяк не пов'язано зі мною, що це не я винен, що колись це все одно мусило статися. Але вчора я почав розпитувати маму, як саме він чкурнув, і коли вона спробувала, як зазвичай, від мене відкараскатися, то я їй не дав.

Саймон зупинився. Він не знав, як правильно описати наступну частину. Мама закотила очі — вона завжди так робила, коли була вже сита по горло якоюсь розмовою.

— Саймоне, скільки разів тобі повторювати? Я не знаю, чому він пішов.

— Але я не питаю чому. Я питаю як.

— Як?

— Так. Як? Як він пішов? Що він сказав? Що ти сказала? Сталася величезна сварка? Де була в той час бабуся?

Він сперся на стіл.

— Я не прошу тебе пояснити, що відбувалося в його голові. Я прошу про інше.

Вона вже от-от капітулює. Саймон це розумів, тому скористався своєю перевагою.

— Я маю право знати.

Вона погладила його по голові.

— Звісно, звісно.

Однак більше пані Мартін нічого не сказала. Саймон не вгавав:

— Ти більше не хочеш з ним знатися, так? А він не хоче нічого знати про нас. Він зник, ніколи не надсилав грошей, ніколи не писав. Можу закластися, що тепер його навіть приватний детектив не знайшов би.

Саймон вирвав свої пальці з-під її руки.

— Але я хочу знати, хто він. Розумієш? Є речі, про які я постійно думаю. Речі, про які я хочу знати. І оце — одна з них.

Він роздивлявся свої оббиті кулаки, ледь не плачучи.

— Будь ласка, мамо, розкажи мені про той день, коли він пішов.

І вона розповіла йому, розповіла все: що його батько їв того ранку на сніданок, у що він був одягнений, навіть те, як неввічливо він відгукнувся про сусідів, коли їхній пес, як зазвичай, почав гавкати на листоношу. Вона перелічила все, що його батько робив того ранку, згадала, що вони їли на обід. Вона навіть пам’ятала жарт, яким він перекинувся зі Сью, коли та прийшла в гості: нібито суботнє пообіднє колихання дитинки їй просто життєво необхідне.

— Це про мене?

— Про тебе.

Мама розвела руками, немовби намагаючись переконати поліцейського у своїй невинності.

— Чесно, Саймоне, — сказала вона, — все було як завжди. Той день нічим не відрізнявся від попередніх. Нікому не запам’яталося, що твій тато був у поганому настрої, чи ревнував, чи почувався зайвим, чи щось подібне. Власне, коли він зник, усі подумали, що сталося щось жахливе, дорожня аварія абощо. Лише згодом ми здогадалися, що по обіді він спакував свою велику синю сумку і спустив її на мотузці через одне з задніх вікон. Коли він виходив у ворота, то в руках у нього взагалі нічого не було. Він тримав руки в кишенях і щось насвистував. Ми думали, що він пішов по пиво, чи по шоколадку, чи щось таке. Але він, мабуть, обійшов навколо дому, взяв сумку і рушив на автобусну зупинку. Розрахував усе так, щоб точно встигнути на останній автобус до Лондона.

Вона жалісливо усміхнулася.

— Коли бабуся про це дізналася, вона оскаженіла.

Тепер уже Саймон не зміг стримати усмішки. Він чудово собі це уявляв: бабуся по той кінець телефонного проводу в день, коли її зять накивав п’ятами.

— Ото вона бучу збила!

Мама скористалася можливістю стати з-за стола. Вочевидь, вона сподівалася, що розмову закінчено.

Та Саймон знову на хвильку привернув її увагу:

— А що він насвистував?

Вона обернулася і здивовано глянула на сина.

Він запитав знову:

— Що він насвистував? Коли виходив у ворота, тримаючи руки в кишенях, — яку мелодію він насвистував?

Мама похитала головою.

— Ну, Саймоне, як я можу таке пам’ятати?

Саймон вирішив не випробовувати долю і не озвучувати своїх думок, але, хоч як він старався, та все ж не міг зрозуміти: хіба можна пам’ятати, що людина їла на сніданок — кукурудзяні чи висівкові пластівці, — і водночас забути, що він того дня