Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

Марик читав і не вірив своїм очам. У документі, завіреному нотаріусом (!) говорилося, що він, Марко Сергійович, добровільно згоден брати участь у науковому експерименті і його дружина Олена Павлівна схвалює дії свого чоловіка. Далі йшов короткий опис експерименту, але Марик не став і читати.

— Нісенітниця якась! — вигукнув він.

Після чого ще раз пробіг очима документ.

— Та ясно як день, що вся ця писанина — марення!

— Може, і марення, — незворушно проговорила блондинка. — Але внизу стоїть ваш власноручний підпис.

Марик придивився. Дійсно його.

— Класно підробляєте! — усміхнувся він.

— Смію вас запевнити, що ні, — дівиця сховала папку на місце. — Кілька годин тому ви самі й підписали цей папір.

У Марика жовна заграли на вилицях.

— Ну навіщо ж так переживати, Марку Сергійовичу, усе буде нормально.

— От тільки не треба цих дешевих трюків! Обкололи чимось, витягли підпис і думаєте, що все шито-крито?! Іще чого! Робота вам із мене не зробити!

Незнайомка незворушно вислухала гнівну промову, трохи відступила назад і сказала:

— Ну, дорогенький, робот нам не потрібен. Ми вже пробували. Тут потрібне людське, живе й таємниче. У роботів цього немає. Так що…

Марик рвонувся щосили, намагаючись розірвати ремені. На його руках і шиї здулися вени й м’язи, загрожуючи просто розірватися…

— Та що все це значить?!

— Це значить, — почувся раптом чоловічий голос, — що вам доведеться брати участь у найцікавішому експерименті. — Марі, — звернувся голос до блондинки, — ти можеш іти.

Та на мить завмерла, ще раз окинула поглядом Марика й, повернувшись, попрямувала до виходу. А по дорозі, проходячи повз незнайомця в білому халаті, який стояв біля дверей, вона стягнула зі своєї голови… перуку.

«Оце-то так! — сіпнувся Марик. — Виходить, відьма ця й не блондинка, а брюнетка… Стоп! — осінило його, — виходить, що ця банда знала мої симпатії! Щоб я на пляжі й не сіпнувся…»

— Ох і собаки чужі, — процідив крізь зуби Марик. — Серйозно підготувалися.

— Що поробиш, юначе, що поробиш. — розвів руками незнайомець, коли білява відьма вийшла з кімнати. Він підійшов ближче, і Марик роздивився свого вимушеного співрозмовника. На вигляд незнайомцеві можна було дати років тридцять. Це був рудоволосий середнього зросту чоловік в окулярах. Довге волосся було зібране в невеликий хвіст. Одягнений був чоловік у білий халат.

— Така в нас робота, — начебто ремствуючи, продовжив рудоволосий, поправляючи елегантну оправу. — До того ж… Послухайте, Марку Сергійовичу, ви ж обранець, розумієте? Ви саме той, хто нам потрібен. І це не просто слова. Ще до того, як ви візьмете участь в експерименті, на ваш рахунок, на ваш таємний рахунок, тихенько осяде…

Тут рудоволосий назвав таку суму, що Марик на мить остовпів.

— А після закінчення…

І незнайомець додав ще стільки ж.

У Марика мало не відпала щелепа. Сумнів закрався в його душу.

— Ви що, серйозно? — запитав він незнайомця.

— Цілком. Усі потрібні папери будуть оформлені просто блискавично.

«Марення якесь, — проговорив про себе Марко. — Усе — неправда». До того ж, у Марика з’явилося відчуття, що він уже десь бачив цього прилизаного очкарика. Щось невловимо знайоме було в цій людині.

— До речі, — сказав Марик, — якось некрасиво виходить: ви знаєте моє ім’я, а я ваше — ні.

— Ім’я? — перепитав рудоволосий і якось ніяково смикнув плечем. «Знайомий до болю жест, — похитав головою Марик. — Як же я відразу не здогадався!» А вголос вигукнув:

— Ба-а! Юлію Мартиновичу! — назвав він його на ім’я. — Шкільне прізвисько Мартин. Вас і не впізнати тепер — солідняк!

— Що ж, Марику, здрастуй, — якось знехотя відгукнувся рудоволосий. Видно було, що він не дуже радий.

— Оленку пам’ятаєш дотепер, мабуть?

— Так, Марку, — майже офіційним тоном заявив Юлик, — Олену я пам’ятаю.

Він, як і завжди, по-особливому вимовив ім’я дружини Марика.

— Послухай, якщо ти це все затіяв через ті, ще шкільні сутички, то вибач. Коли це було! А Оленка… То вона сама вибрала. Чуєш? Сама. Та ти й сам це знаєш. Нічого не зміниш тепер. Нічого.

— Ех, Марку, — відповів Юлик. Відповів м’яко, без злості, але очі при цьому перетворилися на крижинки. — Саме так, вибрала. Якщо з тобою щось трапиться, вибирати буде ні з чого: залишиться лише одна кандидатура.

— А ти гад…

— Не варто так, однокласнику. Я не прибираю тебе з дороги. Шанс є — пропадеш, то пропадеш, виживеш — станеш героєм.

— Ох ти…