Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

— Загалом, так, Марку Сергійовичу, вас ніде не похопляться. Ваша дружина, давним-давно звикла до вашої відсутності впродовж двох трьох тижнів. На роботі — ви у відпустці.

— Але…

— Не перебивай мене!

«Ох же й тварюка!» — подумки вилаявся Марик.

— А якщо ти відмовишся або почнуться які-небудь вибрики, то нам доведеться розповісти декому про твої пригоди в Перенеському районі, дикі Шахти й так далі.

Марик сполотнів і щосили вчепився в ручки крісла.

Його хвилювання не пройшло непоміченим від допитливого погляду Юлика.

— Так-то, — задоволено хмикнув він і вийшов з кімнати.

Марик, залишившись наодинці, безсило відкинувся, наскільки це було можливо, на спинку крісла й просто дивився на стелю.

«Вони все знають! — свердлила його єдина думка. — Вони все знають!»

У пам’яті він знову повернувся в минуле. Після закінчення третього курсу Гірничо-хімічного інституту він проходив практику в так званих Диких Шахтах.

Марик добре пам’ятав той день, коли його терміново викликали на ліфтову станцію. Лаючись на всі заставки, він швидко одягнувся й вирушив на виклик. Що й говорити, йому прийшлося зовсім не солодко останні три дні — його напарник Олексій при обстеженні одного занедбаного тунелю одержав травму й потрапив у лікарню. Обіцяли заміну, але так нікого й не прислали. Марику довелося працювати за двох, практично без відпочинку. До того ж, як на зло, роботи, які заміняли людей на особливо небезпечних ділянках, стали один за одним виходити з ладу. Причини залишалися нез’ясованими.

Саме тому Марик без особливого настрою йшов до ліфтової станції.

Він тільки встиг увійти в кімнату чергового, як майстер приголомшив ще одним повідомленням — група роботів не повернулася з тунелю. Апаратура стеження взагалі нічого не показувала. Точніше, прилади запевняли, що все було в порядку. Але роботів не було й близько. І тепер треба було самим опускатися під землю й з’ясовувати, що там трапилося.

— Говорив з керівництвом, — коротенько змальовував Марику картину майстер, поки вони одягали спец-спорядження. — Сказали, вишлють загін, раптом що.

— А що це може бути?

— Хто його знає. Я думаю, нічого серйозного. Років зо два тому було щось схоже в третьому тунелі. Тоді там парочка роботів зникла. І променем «пробивали», і так, і сяк — усе марно. Ні одвіту ні привіту.

— І що ж?

— Довелося лізти, розбиратися. Виявилося, що в тому тунелі брила магнітна опинилася. Одна зі стін просіла гарненько й звільнила цей монолітик, він і викотився акуратно. Дорогу перекрив і зв’язок порушив. Та й збій у програмі забезпечив неслабкий. Там ще й промені якісь фонили. Правда, після цього випадку на всіх роботах захист установлений. Але хто його знає? От я й думаю, сходимо з тобою, подивимося, що там та як…

Марик тільки головою похитав.

— Так, стажисте, — підбадьорюючи Марика, весело додав майстер, — в управлінні обіцяли підкинути нам. За перепрацювання там, те, се. Так що цей спуск не безплатний. І напарника, обіцяли, надішлють не сьогодні-завтра. Вище носа, студенте!

— Добре б…

— Ну як, готовий?

— Так, можна йти. Усе в порядку.

Тут від’їхали вхідні двері, і в кімнату зайшов черговий по станції, Федір Агрипович, як його тут називали, «вічний Агрипич».

— Ви де це ходите, шановний? — кинув йому майстер.

— Та з обслугою з п’ятого поспілкувався трохи. Радили не квапитися.

— Багато вони розуміють. У них роботики не того класу, як у нас. Наші цінніші будуть. Та ми ж у пекло пхатися й не збираємося, раптом що — відразу сигнал тобі. А ти пильнуй тут! Ледве що — відразу команду піднімай!

— Усе зроблю як треба, не перший день. Так-то… Щасти вам!

— Ну-ну, і тобі того ж, — пробасував майстер і вже разом з Мариком вирушив до ліфта.

Через якийсь час без усяких пригод майстер і стажист дісталися до потрібного тунелю. Єдине, що змусило їх насторожитися, то це те, що в підземному коридорі не було світла.

Пройшло ще з півгодини, перш ніж вони підійшли до місця, звідки востаннє подавали сигнали роботи.

— Ох нічого ж собі, — тільки й сказав майстер, коли вони освітили ліхтарями темний простір.

Марик тільки присвиснув.

Прохід був перекритий величезною брилою, яка переливалася якимось незвичайним світлом.

Усі п’ять роботів без видимих пошкоджень стояли як укопані метрах в десяти перед цією величезною каменюкою. Здавалося, що вони заворожено дивляться на неї й не можуть зійти з місця.

— Ох нічого ж собі, — повторив майстер, прикидаючи щось подумки.

— Може, ближче