Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

душі своїх рідних, що пурхають над попелищем. Німий крик розривав його груди, краяв на клапті, та заціпеніла глотка, ніби паралізована, не давала звукові змоги вирватися. Про гіркоту і невисловлені страждання свідчили глухі стогони, незадоволене сопіння та гірке бурчання, яким селянин намагався прикритися, немов ковдрою. Тому він майже завжди сперечався, доводив свою правоту, хотів стати переможцем – той, хто програв на всіх фронтах життя.

– От ми й зберемо! – заперечив вусань.

– Та де нам! Тікаємо й тікаємо, – не вгамовувався селянин.

– Ти, синку, хоч і натерпівся лиха, та не всього на світі. Повір старому, нещастя – це… – останні слова перервали постріли.

Козаки підхопилися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але постріли лунали то ліворуч, з боку галявини, то праворуч, з боку гаю.

– Піднімай хлопців! – закричав Павло Гаврилович.

Бійці скочили, чотарі з лайкою загукали своїх людей. Щойно останній солдат підвівся на ноги, десятки куль задзвеніли в морозяній темряві, розрізаючи повітря на тисячі шматків.

– Лягай! – тільки й устиг крикнути Вітко, як із боку галявини пролунав такий знайомий звук: тупіт копит, хрип коней і посвист шабель. Гайдамаки кинулися до своїх рисаків, кілька впали замертво, дехто намагався відійти.

Павло Гаврилович забарився. Ясно, що нападають із двох боків, вартових зняли, і тепер потрібно відступати – але куди? Якщо в ліс, то там напевно чекають десятків зо три більшовиків, які розстрілюватимуть усе, що рухається. А якщо на галявину – потрапиш під м’ясорубку кінноти, яка пошматує його бійців, і живими залишиться менше половини.

– Перекидай воза! Мерщій! – загарчав Вітко, намагаючись перекричати шум і паніку.

Кілька козаків перевернули два вози, сховалися й хотіли відстрілюватися. Частина вже втекла, потягнулася тонкою цівкою по лісовій стежці. Гайдамаки, що кинулися назустріч кінноті, пропали. Певно, їх уже порубали. Але, незважаючи на те, що вороги неминуче наближалися, наступ на деякий час було призупинено.

– Гірко, хлопці, погано, – забуркотів старий вусань, який опинився поруч із Вітком і молодим селянином.

– Ти ж, батьку, казав, що не все лихо у світі ми пережили, – із несподіваною злістю відповів селянин.

– Казав то казав. Базікати – не мішки тягати, – м’яко відповів старий і чомусь голосно засміявся.

– Чого іржеш, діду? – здивувався селянин.

– Та! Бабі своїй я сказав, що піду свиней погодую – і ось уже три місяці воюю. І який з мене вояка? Стара колода посеред городу. Бабка як дізнається, що помер під возом, до кінця життя буде лаятися, – промовив старий.

Стрільба велася з обох боків. Кілька гайдамаків разом із чотарем кинулися в ліс. Рвані крики рукопашної і несамовитий галас пролунали звідти майже одразу. Ще кілька тіней кинулися до дерев, але звідти щедро залунали постріли, й атака українців захлинулася.

– Кепські справи, – пробурмотів Павло Гаврилович, а відтак гукнув: – Усім, хто є, згрупуватися! Сховатися і чекати команди!

Почувся шерех: кілька бійців повзли по снігу до найближчого укриття. Дехто перебігав. Ліс налився зловісною тишею, а з боку галявини долинали лише кінські хрипи. Колючий вітер доносив уривки фраз і пронизливий вереск шабель, що виймаються з піхов. Яке ж млосне це очікування! Як гангрена повільно роз’їдає тіло, так і час роз’їдає терпіння людське.

– Та це… – молодий селянин намагався щось сказати, але гучне хлюпання від проникнення свинцю в черепну коробку завершило його фразу разом із останнім стогоном.

Селянин звалився до ніг старого, як зрубана тополя. Не встиг дід і рота розкрити, як почувся шум з боку галявини – кіннота все-таки вирішила наступати. Гайдамаки відстрілювалися, було чути, як із хрускотом упав у сніг кінь разом із наїзником. Павло Гаврилович висунувся, щоб прицілитися в супротивника, але тут широка, могутня тінь нависла над ним, і кінське сипіння на мить застигло над головою; тоді потужний удар копит збив Вітка з ніг, він повалився у вози без свідомості й здатності рухатися.

Краплі стікали по скроні, набухаючи з кожною секундою, доки не зірвалися на хвилястий шар соломи, якою було викладено підлогу сараю. Усі звуки було чутно немов через ганчірку, накручену на вуха. Очі, що втратили різкість, намагалися розгледіти водянисту темряву, знайти впізнавані предмети. Усі контури перетворилися на незграбні плями, що застигли в приміщенні, яке було осяяне срібним місячним світлом.

– Пане курінний! Пане курінний! – далекий голос було чутно неначе з небес.

– Живий? Га? Ви живий, пане курінний? – голос знову торкнувся вуха, а тоді поповз по закручених каналах у мозок.

Важко було не лише зрозуміти, а й розібрати, що говорить той голос.

– Пане! Скажіть хоч слово!

– А-а-а…

– О, теж гарне слово!

– Де я?

– Там, де і я.

Голова Вітка, яка ледве витримала удар копит, не була придатна зараз до розв’язування загадок. Павло Гаврилович намагався принаймні впізнати голос того, хто говорив, але марно.

– У полоні ми, пане курінний. У полоні.

– Як? Де гайдамаки? Що трапилося?

– Червоні нас оточили… Скільки загинуло наших – не знаю. Напевно, дехто врятувався… Я хотів би так думати.

Нарешті зір почав повертатися до Вітка. Він роздивлявся в сутінках людину, що перебувала поруч, трохи нахилившись торсом. Пунктир абрису поступово укрупнювався, перетворюючись на чоловічий профіль.

– Хто ти? Як тебе звати? – Павло Гаврилович намагався дізнатися більше про сьогодення, бо в минулому