Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

– Та Свирид я. Старий, що з вами біля багаття сидів, – сказав дід і гучно видихнув, трохи відсунувся й притулився до стіни сараю.

– Свирид? Ти з Коша?

– Так!

– А… Голова розколюється…

– Та це ясно, якби мене коняка вдарив, то, напевно, макітра б розвалилася на частини, як той гарбуз.

Після цих слів старий тихо закхекав, немов усміхався з власного жарту. Павло Гаврилович подивився на нього – мало того, що він бозна-де, так ще й у товаристві недоумкуватого діда, який сміється зі своїх безглуздих жартів. У душу запала гіркота. Неясно було, від чого болючіше: чи то від спазмів, що накривали мозок, чи то від глибокого відчаю та відсутності надії. А без надії немає й віри. І це для Павла Гавриловича було вкрай нелегко – він дуже бентежився, не розуміючи, навіщо й у що вірити.

– Нас полонили більшовики?

– Вони. Бодай їх чорт забрав, гадів підземних!

Старий заматюкався. Він раптом утратив свою привітну інтонацію, огрубів і знітився. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожен наодинці зі своїми думками. Тоді Свирид подав ганчірку, яку Вітко приклав до рани на голові.

– А знаєш, про що я думаю, пане курінний? – дід раптом подав голос.

– Про що? – стримано запитав Вітко.

– Про майбутнє. Що більшим виростає минуле, то меншим стає майбутнє.

– Та ти, діду, майже філософ.

Свирид замуркотав, задоволений, що його назвали не старим йолопом, який надто багато базікає.

– Філософ. Фі-ло-соф! Філософ, – дід розтягував слово на язику, наче пробував його на смак.

Це трохи потішило Павла Гавриловича. Він вслухався у плямкання широких старечих губ, які цідили нове цікаве слово.

– До речі, це перекладається як «любов до мудрості», – сказав Вітко.

– Он як! Любов! А бабця моя торочить, що я нікого не люблю! – дід ще дужче розцвів.

Ото дивна природа людини, думав Павло Гаврилович. Можна жити на свободі й бути у полоні своїх думок, а можна, як дід, у в’язниці знайти привід для радості. Отже, свобода – це внутрішній стан, а не щось зовнішнє. А ті, хто кричить про рівність, але всередині раби – ніколи не досягнуть цієї рівності, тому що природа людини суперечлива й оманлива, як перша тонка крига на річці.

– Ти звідки родом? – Вітко хотів продовжити розмову, але тут широкі двостулкові двері розчинилися, і на порозі стали два червоноармійці. Один із них тримав у руці гасову лампу, яка осяяла убоге приміщення, повне соломи, гною і бруду.

– Ти! Підеш з нами, – мовив один із більшовиків, здоровенний чолов’яга в шинелі царського покрою, з якої було зірвано всі розпізнавальні знаки армії його величності. Замість цього на лівій руці виднівся гострий червоний трикутник, а дві смуги кулеметних стрічок, схрещені на грудях, були схожі на андріївський прапор.

Більшовики підійшли до Вітка, той знайшов у собі сили підвестися, і вони втрьох вийшли з сараю, а тоді попрямували по вузькій кривій стежці до великої хати на три вікна. Біля входу товклося п’ять-сім чоловік, що ненастанно матюкалися. Щойно Павло Гаврилович підійшов, йому у ніс вдарив сильний запах перегару. Біля дверей стояли матроси, хитаючись, мов під поривами вітру.

– Е, мужики, пасматрітє! Ета ж пріспєшнік жолта-блакітний!

– Ану, ану дай прилажить єво па буржуйскай мордє!

Один із матросів хотів було вдарити Вітка, але промахнувся, пронизав саме повітря й упав у замет під гучний регіт своїх однодумців.

– Е, не балуй. До товариша командира його ведемо! – заступився за Павла Гавриловича здоровенний чолов’яга-червоноармієць.

Він став біля Вітка і підвів руки, немов хотів зловити кожного, хто попрямує у його бік. Але охочих опинитися поруч зі здорованем не було. Матроси побурчали, що варто полоненого на місці розстріляти, та й притихли.

Конвоїри й Вітко зайшли до хати, посеред якої стояв широкий стіл з розставленим на ньому глиняним посудом, якимись ганчірками, зім’ятими паперами і широкою мапою, яка зайняла половину стільниці. На чолі столу сидів огрядний, насуплений чоловік. Його вольове підборіддя з ямкою нібито піднімало всю голову трохи вгору, через що погляд цієї людини здавався спрямованим згори донизу. Великий із горбинкою кавказький ніс посилював враження переваги власника обличчя над звичайними смертними. Широкі чорні дуги брів особливо виділялися на невисокому лобі. Волосся було доглянуте, ретельно прилизане. Рівні вусики, підстрижені пірамідкою, сповзали до країв губ. Великі очі моментально вп’ялися у прибульця, наче командир червоних намагався розітнути нутрощі Павла Гавриловича поглядом, мов хірургічним скальпелем. «Що в тебе там? Хто ти? І чому ми зустрілися цієї тягучої зимової ночі?» – на нерухомому обличчі кавказця не можна було розгледіти ані страху, ані докору, лише якийсь незвичайний інтерес, бажання вникнути, хто є цей полонений пан.

Вітка підвели ближче. Він став неподалік від командира, одним плечем затуливши йому світло від лампи, підвішеної на балці стелі.

– Как тібя завут? – різко промовив той.

– Павло Гаврилович, – промовив полонений.

– А фамілія?

– Вітко.

– Нібось дварянін?

– Так і є.

– Мой атєц бил тоже… Дварянінам. Абєднєвшім. В Кутаісі многа било бедних.

– Тому ти тут?

– Вах, какой праніцательний! Я тут, патому что род