Chigozie Obioma - Рибалки

Ікенна не відповів. Він підійшов до крісла, в якому сидів перед бійкою, підібрав футболку й пішов до своєї кімнати. При цьому так гепнув дверима, що жалюзі у вітальні захиталися. Мати, ніби оглушена цією нахабною образою — вийти геть, не договоривши з нею, — тепер стояла, прикипівши очима до дверей, і її лють досягла вершини. Вона вже хотіла була увійти в кімнату й провчити Ікенну, коли побачила розбиту губу Боджі. Він прикладав сорочку, вкриту багряними плямами, до скривавлених губів.

— Це він тобі таке зробив? — спитала мати.

Боджа кивнув. Його очі були червоні й повні затамованих сліз, які він утримував від пролиття тільки через те, що знав — це означатиме, що його побили. Ми з братами рідко плакали, коли билися, навіть якщо нам доводилося отримувати дуже болючі удари по найчутливіших місцях. Ми завжди намагалися затамувати сльози, поки не сховаємося від усіх сторонніх очей. Аж тоді ми випускали їх назовні, і іноді довго не в силах були спинитися.

— Відповідай! — прикрикнула на нього мати. — Чи ти оглух?

— Так, мамо, це він зробив.

— Onye — хто? Ікенна таке зробив?

Боджа кивнув у відповідь, не відводячи очей від заляпаної кров’ю сорочки у своїх руках. Мати підійшла до нього ближче і спробувала торкнутися пораненої губи, та Боджа аж смикнувся від болю. Вона відступила назад, роздивляючись рану.

— Ти сказав, що це зробив Ікенна? — спитала вона знову, ніби Боджа не відповів минулого разу.

— Так, мамо, — сказав Боджа.

Вона знову зав’язала свою раппу, цього разу міцніше, рішуче покрокувала до дверей і почала гупати в них, гукаючи на Ікенну, щоб той відчинив. Не дочекавшись відповіді, вона почала голосно погрожувати, пересипаючи слова цмоканням, щоб додати сказаному значущості.

— Ікенно, якщо ти зараз же не відчиниш ці двері, я покажу тобі, що я твоя мати, і що ти з’явився у мене з-поміж ніг.

Тепер, коли вона пригрозила йому цмоканням, їй не довелося довго чекати, поки двері відчиняться. Вона накинулася на нього, і за мить почався обмін ляпасів на істерики. Ікенна тримався на диво зухвало. Він приймав кожен удар з обуренням і навіть погрожував ударити у відповідь, ще більше її розлютивши. Мати дала йому ще кілька ляпасів. Він зухвало кричав і голосно жалівся, що вона його ненавидить, адже вона ніяк не покарала Боджу за провокацію, що й призвела до тієї бійки. Врешті-решт він штовхнув її на підлогу й вибіг зі своєї кімнати. Мати погналася за ним, і її раппа при цьому знову розмоталася. Але на той час, коли вона дісталася вітальні, його там уже не було. Вона зібрала раппу, щоб знову прикрити груди.

— Нехай мене чують небо й земля, — заприсяглася вона й торкнулася язиком кінчика вказівного пальця. — Ікенно, ти не їстимеш у цьому будинку, допоки не повернеться батько. Мені все одно, де ти їстимеш, але не в цьому домі. — Сльози здушили її слова. — Не в цьому домі, не раніше, ніж Еме повернеться звідти, де він зараз. Ти тут не їстимеш.

Вона говорила до тих із нас, хто зібрався у вітальні, а також до інших, можливо, до сусідів, які, певно, слухали, що коїться, через населену ящірками огорожу. Тому що Ікенна зник. Мабуть, він перейшов на інший бік вулиці й подався на північ до Сабо, уздовж ґрунтової дороги, що вела до іншої частини міста, де пагорби здіймалися над трьома школами, кінотеатром у хирлявій будівлі й великою мечеттю, звідки муедзин щодня через могутні гучномовці закликав на молитву. Ікенна того дня не повернувся і так нікому й не розповів, де спав тієї ночі.

Мати увесь вечір крокувала будинком, схвильовано чекаючи, поки Ікенна постукає у вхідні двері. Коли ж їй опівночі довелося зачинити ворота заради безпеки — у ті дні в Акуре часто траплялися збройні пограбування — вона сіла з ключами в руці чекати коло дверей. Вона порозганяла нас по кімнатах спати, і тільки Боджа залишався у вітальні, бо не міг увійти до своєї кімнати, боячись Ікенни. Ми з Обембе теж не спали, а прислухалися до матері зі своїх ліжок. Тієї ночі вона багато разів виходила надвір — їй здавалося, що хтось постукав у ворота, але щоразу поверталася до будинку сама. Мати ледве могла присісти. А коли згодом почалася злива, вона зателефонувала батькові, але численні дзвінки залишилися без відповіді. Поки в телефоні повторювалися звуки «пуу-пуу, пуу-пуу», я намагався уявити батька, який сидить з окулярами на носі десь у чужому будинку в небезпечному місті й читає «Ґардіан» або «Триб’юн». Та цю картину в моїй уяві топила статична тиша у слухавці, після настання якої мати клала її назад.

Я не пам’ятаю, коли нарешті заснув, але скоро я побачив нас із братами в нашому селі Амано, біля Умуахії. Ми грали понад берегом у футбол два на два, коли Боджа раптом копнув м’яча на пішохідний місток, що колись був єдиним способом перейти річку. Під час нігерійської Громадянської війни солдати Біафри нашвидку спорудили його як запасний на випадок вторгнення нігерійського війська. Він був захований у лісі. Пішохідний міст було зібрано з дерев’яних планок, скріплених мотками іржавого дроту й товстих мотузок. На ньому не було поруччя, за яке можна було б триматися. Дно ділянки тієї річки, що текла під мостом, було вкрите камінням. Валуни й камені, що дотяглися сюди з горбистої ділянки лісу, були ледь вкриті водою. Ікенна не роздумуючи вибіг на місток і за мить уже стояв на його середині. Але підібравши м’яча, він раптом зрозумів, що потрапив у небезпеку. Поки він стривожено дивився у прірву під собою, та прірва годувала його очі видіннями смерті від падіння, яке закінчиться фатальним зіткненням із валунами. Зненацька захоплений страхом, він закричав: «Допоможіть! Допоможіть!» Ми, так само налякані, почали гукати до нього: «Іке, ходи, ходи сюди!» Послухавшись наших благань, він розвів руки врізнобіч, впустивши м’яча в бистрину, і повільно рушив у наш бік такою ходою, ніби переходив убрід болото. Поки він ішов, небезпечно хитаючись у боки, планки мосту, підточені віком і гниллю, затріщали, і місток розломився надвоє. Ікенна зразу полетів униз разом із поламаними дошками, уривками металу й голосними