Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

не кажу. Антін Максюта я, вичуняв від його шаблі, то вдруге не промахнуся. Живи на здоров’я! – пішов він до ворітні. З лівого боку била його по ногах шабля, а справа метлялася тяжка кобура.

Ганна, випровадивши його поглядом і прийшовши до себе, помітила навстіж відчинені хатні двері, що були закладені нею на колодку, тихо зойкнула і направилася в дім. Колодочка-притичка лежала біля призьби, обік валявся старенький рушник, заплямлений брудними руками, і уривок крайки-окравки. В хаті все було порозкидане: на підлозі, на лавці, на столі. Лише теплого вовняного шалика, якого вив’язала разом із Оксаною торік Карпові, як не шукала, не знайшла.

Наспіх поскладавши шмаття і поставивши повалені стільці й лавки, Ганна вийшла на поріг, підперла одвірок і так стояла, як оніміла. Здалеку чулися лункі постріли, людські лементи, перемови і тривожний клекіт сполоханих лелек на старезній вербі під берегом. Ганна зав’язала шнурочком причинені двері, обійшла хату, переконалася, що ніхто не відрив прикопану одіж, і оглядливо пішла до дітей. Думка про них краяла їй душу й серце, була її постійною гризотою, особливо, як почула, що з Петрограда в Україну таємно прибула армія заготовачів збіжжя і вже пограбувала Сумщину, Харківщину, Білгородщину, не лишивши людям ні зернини.

Вколисуючи на колінах малу Лідуню та поглядаючи на Петрика, Ярисю й Таню, Ганна, хоч  ще й боялася поодинокого гуркоту в місті, але коло дітей почувала себе певніше. Діти надавали їй сил до вижиття.

Час ішов. Вибухи, крики і постріли, відкотившись бозна куди, десь то гохкали і бухкали, то завсім стихали. Обривалися гуркоти мажар та возів по брукові, вмовкали за річкою напуджені розкудахтані кури. Десь невдалік зніміла дорізана свиня, а коло неї змовкло людське голосіння. В місті стало незвично тихо, воно ніби вимерло.

Невдовзі почулись голоси поодиноких розмов, дзенькоти цеберок над криницями, лелечий клекіт і нарешті – спокійний дзвін каланчі на Горі, що споконвік відміряв людові години. 

Не знати, як довго сиділа Ганна в спокої розслабленого тіла й дрімоті, поки її не стривожив запах їдкого диму, що плив від пожежі з потойбіччя річки. Хотіла за звичкою схопитися й бігти, - горіло обійстя діда Квача, син якого воював десь за революцію чи не разом із Карпом, - але одумалася і лише перехрестилася й похитала головою. Революція в її уяві асоціювалася з пожежею, яку на людське горе розпалював і її Карпо.

Ганна схилилася зручніше на кущ верболозу і дивилася широко відкритими очима, як над тим обійстям піднялися високі червоні гребені вогню і в якомусь збайдужінні жаска стихія гуляла, торжествувала, розгойдувала довгі язики, випростувала їх, ніби лизала спражно байдуже небо. Шепчучи молитву, вона нервово притискала Лідуню до лона, прикривала рядном Таню, Ярисю й Петрика, печучись Тодоськом, Грицем та Домашкою. Діти – її розрада й захисток від жаху на цьому світі. Діти їй – усе!

“Не дарма, - згадала вона ятрівку. - Оксана так печеться своїми та заздрить, що в мене їх куди більше. Що там з нею сталося, що не навідується? – зітхнула. – Пилипко також окаянний, як і Карпо, - осуджувала чоловікового брата. – Землі їм, бач, дадуть, то за ту обіцянку ні жінок, ні дітей не шкодують!.. А Оксана – молодець жінка, запопадлива, працьовита, беручка, невгавна і невтомна. Дасть раду і собі, й дітям, і слабому Пилипкові, - згадала тепло посестру. – Бережи її, Боже, з малятами!” – перехрестилася і вернулася думками до дітей - лише вони гірке життя їй скрашували, бо Карпо суворішав до неї з роками. Дітей він любив якось по-своєму, іноді навіть втихомирювався при них, але частіше лютував, підозрював, що вони не його. Часом статечнішав, милосердився, пророчив Тодоськові та Грицеві заможне життя, як революція переможе і він отримає землю на всю родину, Домашці дасть придане, ледачого до праці Петрика навчить бджолярству, шевству чи кравецтву. Ярисю, Таню і Лідуню, як і Петрика, він бачив лише крадькома, та й зачали вони їх у страшні ночі, як Карпо таємно навідувався додому і мусив під ранок тікати через оте захатнє вікно. 

“А що, як уже неживий Карпо? Як землі нам не дадуть, що тоді? Адже сім ротів у мене! – у відчаї насуплювала Ганна брови. – Вернуться Карпо й Пилип, виживуть! Хоч свекруха-покійниця й говорила, що їхній рід зачурканий на нещастя, та ж недарма ворожка за шмат макухи запевнила її, що Карпо невзабарі прийде”.

Надія на повернення млостила її, застрявши у свідомості, судомила тіло, прискорювала бій серця. Кому вона з дітьми потрібна, як без чоловіка дасть їм раду, чим харчуватиме і в що одягне, коли оті продзагони сараною пройшли Чигиринщиною, взявши для революції і збіжжя до зернини, і худобу, й одяг, сукна, полотна та вовну, а господарів тих статків десь поділи, лишивши родини напризволяще. Всі в один голос гомонять про голод, про те, що землю не буде чим орати і кому засівати. Чому революція допомагає голодним росіянам, спричинюючи голодомор в Україні? Видно, правду каже Оксана, що революція не про українців, а лише про росіян дбає.

Сонна Лідуня заплямкала голодними устами, Ганна поспіхом притулила її до геть зів’ялих грудей, дитина схопилася яснами за пипку, аж боляче стало. Ганна перетерпіла, розбудила більшечких, струснула ряденце і понесла маля до хати. Петрик і Ярися з Танею, потираючи кулачками очі і вчепившись за материну спідницю, тяглися пообік.

… Вечоріло. Догорала, жевріючи, кабиця, посьорбували діти з великої полив’яної миски щойно зварену квашу, прикушуючи її мамалигою й малаєм, принесеними від Ганниних батьків Тодоськом і Домашкою. І мамалиги, й малаю було лише по грудочці, бо частину Ганна відклала для Оксани та її малих. Діти дивилися жадібними очима на відкладене, старанно облизуючи ложки. Невпинно цвіркотіли коники, нагадуючи кращі часи, неугавно кричав у лузі одуд, тужила перед сном горлиця…

Наступний день пройшов спокійно. Вже під вечір, зайшовши в хату та прикрикнувши на дітей, що зчинили гамір, Ганна почула стук у двері, аж їй у грудях йокнуло. На порозі побачила із вузликом у руці Лесю, одягнену в темне. Гостя по добривечері мовчки схилилася на одвірок, ніби від чогось утікши.

- Чи Бог милував вас? – оглянула Леся