Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Ганну, дітей і похаття. – Я весь день учора сиділа в льосі, поки махновці грабували місто, а сьогодні дізналася, що вони пішли на Черкаси, то вирішила вас провідати.

- Спасибі, Лесю, а ви ж там як? – витирала Ганна руки об фартушину.

- Печуся і вами, й Оксанкою, бо щось не навідується. У нас лише гусака у березі викрали, порахувавшись із святістю, та на тому й окошилося, - подала Леся Ганні вузлик. – Навіть козу, припнуту до пакола за хатою, пощадили.

- Гадаєш, для них є щось святе, Лесю? – похитала головою Ганна.

- Я ні!.. А отець Ярема те пояснюють гречністю бандитів. Оце ж і гостинця у вдячніть Богові передаю дітям: по грудочці цукру та по прянику, - присіла вона на лаву без запросин. – Оповідають, що чекісти, відстрілюючись, втекли в Діброву, а чотирьох депутатців бандити спіймали і розстріляли на гірському Містищі над кар’єром.

- Напасть якась на людей, та й годі! Хай чекісти допомагали продзагонівцям забирати збіжжя, майно та худобу, а що ж винні депутатці? Бідарі ж злиденні!

- Хто з тим рахується? Їм ворожа всяка влада, добра чи погана. А холодноярців, бач, обійшли, бо й ті їх не чіпали.

Жінки говорили про все на світі: про людські злигодні, пожежі, грабунки, вбивства у Холодноярській Республіці, про немічність протоієрея та його забаганки, про неврожай картоплі. Ганна тішилася, що і в неї на грядці, і в батьків на полі вона непогана ніби.

- Я оце, сидячи у льосі, надумала: війна-війною, а жити треба. Візьмуся я вчити грамоти Тодося та Домашку. Адже азбуку ви вже знаєте? – звернулася Леся до дітей.

- Та учили ж, - зам’явся Тодось.

- І я хоцу грамоти, - вихопився Петрик із-за старшого брата.

- А як же? Хіба ж без тебе щось може освятитися? –вставила поблажливо Ганна.

- Отож, і буду потроху вас обох учити, - зігнорувала Леся слова Петрика, повернувши запитливо погляд до Ганни.

- Ти мене хочеш питати? – і раділа, і пеклася господиня.

- А то ж як? Кого ж мені питати? Ти ж не проти?

- Допомагають вони мені… Такий час… Чим тобі віддячимося?

- Жодної віддяки мені не треба. Навпаки, я вам буду вдячна, бо чимось житиму. Сама ж знаєш… А вчитися будемо в недільні дні по відправах, чи не так, Тодоську?

- Та ж кажеш, отець Ярема немічний уже, то не до грамоти і йому, і тобі буде.

- Недочувають вони, а мене гнітить мертва тиша в хаті і обійсті, - зітхнула Леся. 

- Дивися сама, - здавалася Ганна. –Тобі, освіченій та начитаній, видніше.

- Ой, не кажи так, сестро. Тепер і освіченим, і неосвіченим нічого не видно, - зітхнула гостя.

- Про Карпа давно щось чула?

- Та вже від Різдва – ні слуху, ні духу, - посумнішала Ганна. – Все за тією революцією ганяється, - притишила вона голос. – Люди зневажають нас прямо у вічі і, мабуть, мають рацію, бо кому вона потрібна із отим смертовбивством, а ще коли й землі не дадуть, може?

- Е-е, не кажи так, Ганно! Не всі. Зневажають більше темні й забиті, та ще, може, заможніші господарі, гендлярі і лихварі – позичайли всякі. Без революції не впав би царат, а з ним – і неволя та темрява з народних плечей. Скільки ж те можна було терпіти?!

- Не розуміюсь я на тому, - склала руки на грудях Ганна.

- Розумієшся, та горе тебе обсіло, затуливши все собою. Чула я від знайомого, що Карпо нещодавно був у Харкові. Герой – чоловік у тебе, – поділилася вона, - хоч і грішний.

- Та про гріх його щодо Андрія я пам’ятаю, - подивилася Ганна на Лесю співчутливо… – А той Харків далеко?

- В Україні. Два-три дні їзди вершникові на доброму коні.

- Отож, бачиш, рукою подати, а не навідується, клятий, додому.

- Не можна йому. Та ти не журися, - пробувала заспокоїти жінку. – Вернеться він, може, разом із Пилипом, бо ж і Оксана чекає свого. Бог зглянеться над вами, каже отець Ярема. Допомогла б тобі, так і в себе ледь справляюсь із господарством. То як, Тодоську й Домцю, домовилися ми? – поцікавилася, зводячись із лави. – В оцю вже неділю, як буде все гаразд, і приходьте по відправі. Будемо пробивати темряву до світла, як кажуть. Ти відпускай їх, Ганнусю.

- Ти мені, убогій, Лесю, пробач, ні тебе погостити, ні обдарувати доброго протоієрея Ярему не маю чим, - розвела руками Ганна. – Орава ж!

- Та мені, слава Богу, нічого не треба, а ти не гніви Бога, молодице! Діти – то найбільше людське щастя на землі, хоч тобі тепер і тяжко з ними. Лихоліття мине, повір мені! – повернулася вона до дверей, щоб іти.

- Паперу й олівців у нас немає, - бовкнув несміло Тодосько, влучивши хвилину.

- Не гризися тим, хлопче, є грифель і крейда, а там, може, й папір появиться. Чи так, Домашко, я кажу? – погладила дівчину по голові.

- Появиться, - посміхнулася та. – Тато привезуть!..

- Неодмінно привезе, в обидві руки, - вирвалось іронічне в Ганни.

- І я хоцу вчитися грамоти! – заплакав слізно Петрик, тручи кулачками очі.

- Підростеш і будеш вчитися, Петрику, обов’язково, - заспокоїла хлопчика Леся. – Слухайся матір і будь чемним.

Прощалися жінки, як рідні, довірливо й приязно.

Діти ласували пряниками, а Ганна, присівши на лавку під хатою, згадувала минуле, шкодувала Лесю, аж сплакнувши раптом. Ніде правди діти, Андрій був не рівня