Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- А я до хлопчика хотів… Він дивився на мене з води, - виправдовувався малюк, нудьгуючи.

- Якого хлопчика? Та то ж смерть прикинулася хлопчиком. Не смій мені більше того робити ніколи! Журавлем не бавляться, Бозя карає за те, - підняла до неба очі і пальця-вказівця.

- А Бозя хіба бачить з неба?

- Бачить і чує, як оце ти мене.

- А ви казали, що сонечко заходить за нашим садком, а воно не за садком, а аж за горою.

- Хіба ж садок не з того боку, що і гора?

- З того, а тільки ж не за садком.

- Воно заходить не за горою, а ще далі, але це бачать тільки дорослі. Побачиш і ти, як будеш слухатися мене та виростеш.

- Ма-а, я побіжу до тітки Оксани і трохи побуду з Мариською, - схопився Петрусь.

- Отак голяком і побіжиш? Сиди, поки висохнуть штанці, - посуворішала Ганна. – Не смій мені без дозволу ходити, куди тобі заманеться, ні до журавля, ні до берега, ні до тітки Оксани, бо бандити тебе схоплять і вб’ють! Чуєш же, що стріляють всюди, - всадила вона малого. – Бахне, і не буде тебе…

- Червоних хоцу побачити, - смикав хлопчик матір за спідницю. – Червоних хоцу…

- Яких червоних? – не мала сил і чути про них Ганна. – Ще побачиш на свою голову.

- І шапку, і чоботи, і кожуха?

- Все побачиш.

- Хоцу тепер, - вередував хлопець.

- Перестань! Почує бандит твоє вередування, то геть рознесе нас усіх, і місця не лишить!..

У постійному напруженні, в гризоті днів, тижнів, місяців, років Ганна жила вузьким колом турбот про дітей, чоловіка і батьків.

- Що то там із Тодоськом, Грицем і Домашкою? – не знати в кого питала вона про старших дітей, які ще звечора пішли до її немічних одиноких батьків. – Не доведи, Боже! – прошептала, хрестячись, бо болюче нив у грудях розпач і за малих, і за старих. А оте незмінне клянчення дітлахів, якому вона не могла дати ради: “Мамо, хочу гами, мамо, папи, хлібця, макухи, гарбуза, моркви, кваші, затірки”, розривало Ганні душу.

Сиділа у якомусь отупінні і знетям’ї, як раптом поблизу пролунав шалений вибух, що луною повторився в Луці, і на їхніх очах, мов підрізана, в каламуті пороху й диму зі свистом повалилася їхня широковіта груша-дичка.

Угамувавши переляканих дітей, Ганна побачила, що груша при падінні накрила ще й позаторік посаджену Карпом сливку.

- Свят-свят! Боже праведний! За що ти нас караєш? - заплакала вона, притримуючи ридання в грудях.

Їй стало нестерпно шкода і груші, і сусідських лелек, що безпорадно носилися аж ген, і сливки, і себе та дітей. Але найбільше шкодувала груші-годівниці, бо та щоліта рясно цвіла, даючи сім’ї грушки-гнилиці, яких вона припасала на зиму повне горище і при скруті продавала, з яких варила медово-смачні вузвари і подавала на стіл гостям.

“Покарав Бог, не знати й за що. Нема груші, лише гостре розчахнуте вістря білими спичаками поломів стирчить на горбищі”, - подумала.

- Лягай, Ярисю, з Тетянкою, отут, а ти, Петрику, побіч, - поправила вона розістлане рядно, помітивши, що діти перевтомилися страхіттям і почали дрімати. – Поспіть трохи, - веліла вона, відчуваючи, що й сама з насолодою заснула б.

Стрілянина не повторювалася. По міських бруківках чулися гуркотливі покоти возів, мажар і грабарок, клацання кінських підків, гомін людей, гвалти собак по дворах.

Поки Ганна куняла, прибіг із висолопленим язиком вартівник двору пес Рябко. Він скімливо на щось поскаржився господині, повиляв хвостом, потупцював і ліг біля її ніг. Та раптом, вчувши скрип журавля і брязкіт цебра, зірвався з місця і понісся через горб у двір. Ганна насторожилася, вслухалася в чиїсь лайки і тріск дерева, обережно поклала немовля на рядно між Петриком і Ярисею і скрадливо направилася до двору.

- Чого ховаєшся? Ходи-ходи сюди! Чоловік твій де? – кликав її незнайомець, що стояв біля криниці з пугою в руці, широко розставивши вилукуваті ноги.

“Махновець!” - здогадалася Ганна, злякавшись за дітей і за себе.

- А то що вчинено?! – вмить налилися її очі гнівом, аж сама здивувалася своїй сміливості. –За що ти, розбійнику, його вбив? – показала очима на пса, що конав біля криниці.

- Не впрошувати ж мені твого пса, щоб напитися води! Чоловік, питаю, де твій? Карпо?

- Чоловік?.. Де ж йому бути? – горіли в Ганни очі. – Волочиться по світу, як і ти оце, забіяко. Тварину бідну ні за що вбив. Звільняєте, опияки, і від худоби, і від майна, власних жінок і дітей покинувши напризволяще!

- Що ти говориш, нещасна! Замовкни і дякуй, що пес конає, а не ти! То де твій Карпо тепер?.. Чого мовчиш? – вдарив себе пугою по халяві.

- На війні, де ж іще? Носить нечистий вас усіх!.. Нащо він тобі?

- Прийшов повісити його, - помовчавши, сказав той.

- Чогось не поділили, чи в нього більша за твою орава голодних дітей?

- Не поділили! Стежка вузькою стала, не можемо розминутися… Але не біда, він від мене не втече, - засміявся злобиво гість. – А втече від мене, то петлюрівцям попадеться, марусинцям, зеленівцям чи григорівцям, або Сатана, Коцур, Ангел чи Каледін прикінчать. Жиди не вбережуть його! – налилися його очі люттю.

- За що ж ти до нього отак? – змахнула рукою сльозу Ганна.

- Він знає, за що, - подивився зайда на безлюдну дорогу. – Передаси йому, що ти в нього золота жінка, смілива та розумна. Про те, що вродлива, уже й