Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

і яснішим. Тільки Бурелл бачить, що їй далеко поза тридцять, а якщо й не бачить, то напевно знає. Навіть здогадується чи принаймні припускає, що останніми роками Уллі було не з медом.

— Добридень, Уллі. Як там у тебе? — озивається він.

— Добридень, Бурелле. Як твоє здоров’ячко? Як любовні справи? — відказує вона. — Сядь-но сюди, чоловіче.

Звична для неї розмова.

Валле стоїть збоку, біля скрині з кіноапаратом, й дивиться упертими цікавими очима. Уллі кидає на нього погляд, Бурелл теж. Два довгі допитливі погляди.

— Ти сама, Уллі? — вважає за потрібне поспитати Бурелл.

Уллі зиркає йому у вічі й не без їдкости відповідає:

— Атож. Ти ж, Бурелле, не маєш цього за зле?

Валле вперто, цікаво дивиться, й Уллі усміхається йому. Усмішка так прудко промайнула на лиці, що він не певен, чи це всього лише сонячний зайчик. Тому й не здобувається на те, щоб усміхнутися, і трохи бентежиться.

— А ти хіба не знаєш, Бурелле, що Юлле зламав хребет?

Трохи переждавши, Бурелл ковтає ці ущипливі слова й питає холодно, як тільки йому вдається в таку спеку:

— Цього разу хребет був аж ніяк не мій, га?

Уллі широко відкриває очі. Дивлячись, Валле знову має враження, що на її обличчі промайнув сонячний зайчик, а Буреллові йде голова обертом поруч із цією маленькою жінкою.

— Бурелле, — каже Уллі, — Юлле сам собі зламав хребта, але йому в цьому допоміг один кремезний мужик. Ось тому я сиджу отут біля тебе на скрині. А якби не те…

Її голос звучить уривчасто й надто гучно, уже не гарно. Та ось він знову спокійний й насмішкуватий.

— А якби не те, — веде далі жінка, — то навряд чи довелося б мені тягатися з цим багажем. Коли Юлле був здоровий, то сам дбав про такі речі. А тепер лежить у лікарні й уже ніколи не буде таким, як раніше. З ним діється, мабуть, те саме, що й із Еено. В усякому разі…

— В усякому разі? — перепитує Бурелл.

Валле знову привиджується сонячний зайчик, а Уллі відказує:

— В усякому разі маю тир і установку для кидання кілець. Тепер моя черга директорувати, я вже не дитина…

Подумавши, що про це хіба сам Бог відає, Бурелл згідливо гмукає. Уллі дивиться йому в обличчя. Воно роз’яснилося, й жінка знає чому. Проти неї ясніє ще одне лице — юнакове.

— Мій хлопчику, — мовить Уллі, — не перегрівайся на осонні. Аби потім не застудитись. Якщо ти тілом і душею запродався Буреллу, то принаймні підійди ближче, щоб на тебе подивитися. На цій скрині знайдеться місце ще для одного.

Бурелл спохмурнів.

— Хай парубійко стоїть, де стояв, — каже він і кидає суворий погляд на Валле. Однак той не має ніякої пошани до цих поглядів, менш-більш знає собі ціну. Вдячно, хоч і трохи зніяковіло усміхнувшись, сідає поруч із Уллі. Отож у неї з обох боків — два чоловіки, і ніхто не скаже, що жінка, говорячи, нахиляється ближче до зрілого, ніж до молоденького.

Пароплавчик, як і раніш, посувається проти течії в тому самому невеселому такті, немовби був звичайним поромом, а не гордим судном. Капітан-машиніст бачить лише спину Уллі й здається, час від часу забуває про свою відповідальність і про курс судна. Плечі й потилиця Уллі тендітні, як у молодих дівчат, невеличких жінок. Рідко йому трапляється вгледіти щось гарне. На береги він майже не дивиться, хіба що коли причалює, та й тоді бачить окремі доми в поселеннях, хлюпітливу воду та сірі ночви. На людях ніколи не зупиняє погляду.

Тут річка повертає, день хилиться до вечора. У цю пору року тут не буває ночі, лишень довгі сутінки, що залягають на берегах, воді та обличчях. Довгими хвилинами сидять люди мовчки, занурені в собі й напівсонні, хто від утоми, а хто від мрій. В інший час Бурелл спав би, а нині він усе пообіддя не змружив очей.

Ляснувши долонькою по скрині-мрії, Уллі каже йому:

— Тепер я сама собі директор. Колись командував Гаґель, мій свекор. Порядний дідок, трохи закоханий у мене, але не до такої міри, щоб це шкодило. Потім — звичайно ж, Герман, його син, за яким я була заміжня. Знаєш, мабуть, його, торік він скрутив собі в’язи. То був круглий дурень. Я ще не бачила такого йолопа, як він.

— Чи були в тебе діти? — цікавиться Бурелл.

Уллі змовкає, мовчить. Озивається за якусь хвилину.

— Потім директором був Юлле. Тобто я байдикувала, а він заробляв гроші. Якби ми трохи заощадили… Еге ж, а тепер усім керую я.

Тоді Уллі звертається до юнака.

— Як тебе звуть? Валле? Що ж, підхоже ім’я. Буває й гірше. А чи годишся ти хоч до чогось, хлопче?

Бурелл стенає плечима, таке він перейняв у Валле, а той вискаляє зуби.

— Ні до чого, пані.

— Якщо ні до чого, то я купила б тебе в цього ось господаря. Бачиш, мені важко самій давати раду з усіма справами. Волочити й тягати. Напинати шатро. Стояти й пильнувати за отими мужиками з липучими пальцями. І таке інше.

По тому Уллі заплющує очі й дрімає, а її слова пускають коріння й зростають у Буреллові та Валле. За якийсь час Бурелл відказує:

— Тобі треба бути з кимось таким, що трохи бачив світ і вміє поводитися з людьми. З дорослим чоловіком, якого віддавна знаєш і можеш на нього покладатися…

А ще за якийсь час Валле каже:

— У нас не так уже й багато роботи перед кінофільмом. Якщо ви, пані Андерссон, потребуєте,