Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

Валле не має ані крихти ось такого Буреллового стилю, коли озвучує кіносеанс. Каже, наприклад, таке:

— Події розвиваються нібито в Португалії. У цій маленькій країні, сусідній з Іспанією, кількасот років тому був землетрус. Ви, звичайно ж, чули про Іспанію?

Мова вже відійшла так далеко від Португалії, що Бурелл мусить втрутитися.

— Португалія, Португалія, Валле! — хрипко шепоче він.

— Еге ж, — веде далі Валле, — як бачите, скачуть вершники. А за того, що звалився з коня, не турбуйтеся. Усе це роблене, штучне.

— Припини! — шепоче Бурелл. — Це ж насправжки!

— Втім, — згоджується Валле, — може, воно й насправжки. В усякому разі тут воленс-ноленс, а зачудуєшся.

Оте «воленс-ноленс, а зачудуєшся» він, звісно ж, вичитав із книжки й вживає такий вишуканий зворот де тільки може. Навіть Бурелл вважає, що це звучить прегарно.

— А це, — починає Валле наступний ролик, — щось на зразок драми. Закінчується воно не так, як мало б бути…

— Перестань! — втручається на повний голос Бурелл. — Ця річ має в собі й сумне.

Валле:

— Перед вами Кносс.

Бурелл:

— К бісу, він зветься Сіландер! Разом із іменем — П. Сіландер.

Валле:

— А ось дівчина. Звуть її Ґрета чи якось так. Це селючка.

Бурелл:

— Знаменита на весь світ кіноартистка.

Валле, мабуть, розуміє цю драму краще, ніж будь-хто інший, тож веде далі:

— Цей Кносс крутиться, увихається й таки заманює дівчину до себе. Як бачите, добрий з нього шалапут.

Бурелл (гнівно):

— Скажи, що все закінчиться щасливо. Хай люди будуть спокійні!

Валле:

— Може, все закінчиться щасливо — якимсь чином… Дивіться-но, ось найкраще. Матимете користь із побаченого. Деінде ви ніколи не побачите чогось такого.

Бурелл (вголос):

— Шановні глядачі, дивіться ж бо. До кінця цієї стрічки залишилося дуже мало.

Тому-то так рідко Валле говорив на сеансах, причому йому завжди перешкоджали, хоч як не старався. Деколи заговорювався й, мабуть, мав тоді утіху, та Бурелл, хай навіть погано почувався, вічно стояв поруч і докидав слово-друге, а після сеансу мовляв, як звик був:

— Книжки, Валле, — це добра річ, але якщо хочеш навчитися озвучувати, то вчися цього із справдешнього життя!

Хлопчина, звичайно ж, знизував плечима й відводив убік свій упертий цікавий погляд.

Отже, теплий день пізнього літа. Причал.

Розплющивши очі, Бурелл зиркає на годинник й зітхає. Господи Боже, ще півтори години плисти на одному з цих човнів, змайстрованих, щоб перевозити хіба що худобу й розтелепуватих мужиків.

Поштовх, рипіння, люди приходять і виходять, а справа й далі рухається дуже помалу. Капітан-машиніст більше дбає про безпеку, ніж про швидкість, тому й не стається тут нещасливих випадків. Буреллові очі майже заплющені, залишилася тільки вузенька шпарина, у якій блищить світло та дрібка здорового глузду. Рот роззявляється в лінивому пообідньому позіханні.

Та ось його обличчя змінилося. Рот прудко закривається, і це відразу впливає на очі, що знову розплющуються: зв’язок діє чудово. Бурелл виглядає виспаний, рішучий і, мабуть, навіть трохи заскочений. На містку стоїть невеличка жінка, її золотаве волосся в’ється навколо точеної голови й ретельно напудреного лиця з великими темно-блакитними очима. Жінці вже років тридцять із добрим гаком, у неї поношений одяг, а однак… Однак на весь білий світ є тільки одна така, звуть її Уллі, й вона чомусь сама, невідомо чому на самоті.

Свого часу Уллі була жінкою повітряного гімнаста, якого Бурелл знав лише поверхово, отож і не міг збагнути, з якого це дива вона пустилася з Юлле Андерссоном. Це ж задля неї старався Юлле, він не належав до тих, що бережуться. «Либонь, вважав себе сильним», — гірко думає Бурелл.

Бурелл звівся на ноги. Він аж ніяк не такий високий, як Юлле, й нагадує радше тяглового вола, ніж людину. Його лице променіє радістю, а тонкогубий рот розтягся аж до вух. Валле пожвавішав, він теж зауважив жінку. Зрештою, всі люди усміхаються. Капітан-машиніст навіть підіймає кашкет, коли Уллі ступає на палубу. І ступає так, що здається, ніби пароплавчик не обтяжується, а навпаки — легшає.

Багаж, либонь, важить добряче, забирає чимало місця і для невтаємничених видається чимсь лячним та містичним, сіє неспокій поміж смоландськими лантухами й розмаїтими селянськими причандалами. Він накритий тканиною, прив’язаний до жердин. Є тут три великі валізи, кілька коробок, бувалий у бувальцях кубометровий кофер з мріями артистів та кухонним манаттям. Крім того, є ще метрова чорна скриня заввишки й завширшки десь зо третину метра. Глянувши на неї, можна подумати, що Уллі зачаровує змій або ж ковтає шпаги.

«Раніше, — пригадує Бурелл, — вона завжди походжала з букетами квітів. Невже проминули ті часи?»

Юлле Андерссона теж не видно.

Бурелл ступив був кілька кроків, щоб допомогти чоловікові на причалі передати багаж Уллі, та цю справу вже залагодили капітан-машиніст разом із рештою. І з Валле. Той встиг принаймні затягти трап — звичайнісіньку міцну дошку.

«Хто б подумав, що цей хлопець ось такий», — думає Бурелл.

Уллі дякує на всі боки, і це звучить, як пташиний щебіт. Коли стояла на причалі й ждала, її сукня видавалася зношеною, а тепер гостроокі селянки, здається, навіть не зважають на те. Судно позадкувало, штевень знову повернув проти течії, і капітан-машиніст вкинув довгі поліна в топку. Поплили.

Зрештою Бурелл вирішив привітатися. Аж тепер, відколи рушив пароплав, стало зрозуміло, що Уллі сама. Вона сидить на довгій скрині, де сховано мрії, змії чи шпаги, й своїм видом допомагає сонцю зробити день теплішим