Маркіян Камиш - Київ-86

Аби вийти з кімнати, доведеться переступити це. Цей тип, цей труп, цей типаж. Достатньо раз глянути. З тих, від кого за кілометр тхне бухлом і проблемами. Засмальцьований камуфляж, який, заношуючись, стає на кілька тонів темніший, коли його місяцями не прати. Такий, як зараз.

Я не знаю, як він не сплавився в ньому у таку спеку... хоча ні, знаю! Він сплавився. То не я його вбив, він сам потік, ніби свічка, кинута у вогонь. В нього звивини у мізках розправилися, як у тих, хто нюхає клей, наливаючи його у п’ятикопійчані пакунки. Коли я стріляв, він був уже мертвий, як Константинополь у 1452-му.

У таких типів жовті, просмалені нікотиновими смоґами, зуби і зрубані під корінь нігті, під якими однаково примудряється збиратися бруд. У них прокурений голос, — навіть після смерті вони сидітимуть навпопічки в човні і хрипкими голосами стрілятимуть у Харона сиґарети, нависатимуть і травитимуть, як рознесли кабіну тим підарам вчора біля кафе «Інґулець» перед тим, як почалася пальба.

Зуби жовті наче унітаз, який сто років не чистили. Там ще, мабуть, срібні коронки, ну або золоті у кращому випадку, можна в ломбард на пару тисяч гривень наздавати. Трофейних.

Хто ти? Ким ти був? Ти мабуть з тих, що купують водяру «Хлібний удар» в «утюжках» по 1.75. З тих, які ласо смокчуть соску «Оболоні» в маршрутці, дригаючись під блатняк. З тих, які купують кілька пачок «Ватри» на день, ну або червоної «Магми». Чогось такого, від чого рот перетворюється на смолисту хрипучку і запросто можна стати непоганим ґроул-вокалістом. Це ти зрізав металеві двері на заброшках Радомишля, це з тобою ми гасилися, коли вийшли з Толіком з бару перекурити на вулицю, а ти підійшов, навис, не відвалив вчасно — і почалося. Це ти розбирав залізницю на метал, ти катав на газелі по Радомишлю і збирав каналізаційні люки, аби загнати їх на чормет по два п'ятдесят. Це ти, за попередньою змовою з групою осіб, зірвав вночі висячі замки магазину «Марія» і поцупив звідти два кіло шинки «Святкова», три літра горілки «Козацька рада» і патронну ленту товстих сардельок. Це ти поскручував все металеве навколо мого дому, це ти вириваєш дріт у мертвих хатах. Ти.

У тебе, мабуть, була якась сумна і нескінченно довга історія. Якийсь інтернат для глухонімих, автомийка у підлітковому віці, СТО, масло і бруд на руках у кілька шарів, бензинове амбре старого ганчір'я, побутове насилля, дружина з фінгалами, дитина з хворими зубами і пес зі стригучими лишаями.

Я підійшов ближче, пробував не дивитися на обличчя, лишити його десь на периферіях бічного зору, замружився, нахилився і висмикнув у нього з нагрудної кишені папірець, що стирчав і відсвічував білим на брудних камуфляжних смалях. Фото.

Жінка і чоловік збирають яблука. Важкі, стиглі плоди тягнуть вниз тоненькі гілки, вузловими точками переплітають простір у візерунок червоних горбинок на зеленому килимі. Він на знімку у цьому самому камуфлі, ніби іншого одягу не має. Такий трохи поважний навіть, та якби мене попросили знайти маніяка на гуртовому фото, я без роздумів показав би на нього.

Трохи не доїхав. А зараз міг би зі своїми друганами далі таритися мідними дротами, квасити самогон з пластикових пляшок і відкупорювати замотані у тонкий поліетилен судочки зі смердючим їдлом. Ви би потім якось примудрилися виїхати назад, пригнали б у Радомишль тачку, вантажену тоннами щастя, наздавали би металу на кілька десятків тисяч гривень, просцяли би трохи у барі, по дорозі додому ти би зайшов купити іграшку дитині, завалився б до цієї жінки з фото, накричав би на неї, розбудив би дитину і вирубився б до ранку. Але ти здох, падла. Так тобі і треба.

Ну, а що ти хотів? Що? Ти приходиш сюди, у моє Місто, ти вриваєшся і робиш то без жодної поваги, ти галасуєш тут, ламаєш на метал все, що потрапить під руку, і бігаєш за моїми туристами. Ти стріляєш мені над головою, ти впевнений у собі хлопець, який цілком здатен відповідати за свої дії. От і отримуй.

Коли ми виходили з кімнати, наостанок я уважно зазирнув йому в обличчя. Краще б того не робив. Цей дохлий мужик точно переслідуватиме мене у кошмарах. Випірне десь із Дніпра і реготатиме у кадри снів металевими зубами. У зморшках біля очей чорнітиме засохлий бруд, який навіть море не здатне відмити. І я не знатиму, як від нього відкараскатися.

Пішли, мала. Нам час.

Не бійся. Не пальцем роблений твій друг. Він втік. Принаймні, треба перевірити цю версію. Він знає про місце зустрічі. Знає про готель, знає, що проспектом туди ходити — зась. Знає, що треба топати дворами. Він знайде. Не трусись, мала — помовч і заспокойся. От побачиш: зайдемо в номер, він обійме тебе, ми вгасимось віскариком і сьогодні жодних багать на даху, жодного гольфу по шерстистих лимонах тенісних м’ячів. Сьогодні сидимо тихо, без світла, зберемо манатки і валимо звідси, полазимо пару днів десь за Містом, поки все стихне.

Спочатку пробував ступати тихо, та гілки зрадницьки тріскотіли під ногами і я попер що є сил. Вона ледь встигала за мною, підбираючи шмарклі, скочуючи їх у кавалки та кидаючи з розпачу в шибки, так що вони, липнучи до скла, гучно шмякали, як ніби медуза, що впала з другого поверху на рівний, прохолодний бетон.

А що ви хотіли? Смарагдові зорі, ранкові тумани і галактичні диски? А хуя собачого ви не хотіли? За все треба платити. За кожен іскрометний кадр, який Наокі потім впарить модному журналу за скажені бабки, треба платити. І не тільки потом, спрагою і втомою, а цілком реальною, загуслою і липкою на дотик кров’ю. Хіба тобі не знати про це, мала? Хіба не ви удвох гасали Сирією, де ІДІЛ ріже на камеру горлянки випадковим туристам? Хіба не ви безстрашно дивилися в обличчя смерті, приховане під чорною балаклавою? Якось ти швидко розкисла, мала.

Нас шукатимуть. Спочатку спохопляться свого дохлого дружка, а потім і про нас згадають. І мені дивно