Маркіян Камиш - Київ-86

двері. Деякі так і лишаються всередині. І помирають. Шкрябають лаковані дверцята угорських сервантів, поки не падають без сили і духу. Роками розкладаючись.

Перевернуті газові плити на кухні, висаджені вхідні двері, важезний сервант з переламаними ногами і ластівка, яку ми сполохали. Крики її пташенят, які так і лишилися в гнізді, все наґнітали і наґнітали, ніби мало відбутися щось страшне і невідворотне. Дійсно.

Увесь цей час я втичив у настінний годинник: крізь білосніжний циферблат проступили зморшки іржі і значок „ГОСТ“ вже не розібрати. Я завис разом з ним і втичив на розтріскану небесну фарбу стіни, яка щоріч обвалюється все сильніше. Я знав — час зупинився. Коли приходиш сюди — перестаєш поспішати. Дорогою до Міста можеш хекати і бігти щодуху, та приходиш, вирубаєшся на провислих матрацах, прокидаєшся, довго заварюєш свою каву на туристичній пальничці, стариґанським темпом човгаєш на дах, аби у вранішніх променях сонця глянути на Місто і залити в себе чорні смоли гарячого трунку, аби залити в свої сонні нутра пальне. І коли вже закінчуються продукти — просто губишся у днях, плутаєш суботу і середу. Днями не дивишся на годинник і перелаштовуєшся під сонце-ритми та цикли світла-темряви. Ніч проминає миттєво, дні тягнуться нескінченно.

Та коли тебе стережуть стрьомні мужики, а поряд — труситься від переляку зарюмсана баба, яку вони поставлять раком і трахатимуть в зад по черзі рвучкими рухами, тобі якось не до тяглости часу. Вона так скиглила і, дякувати Богові, я не розумію місячної мови, я би здурів тут за дві хвилини. Вона так дивилася на мене благально, що я не витримав і висунувся, аби скоріше переконатися, що там нема нікого і скорше звідси втекти. Висунувся.

Ну все.

Присів і за пару секунд стрельнули. Не зрозумійте неправильно: у мене хороша реакція. Роками в Місті вчишся реагувати миттєво, і якщо японцям треба пару секунд, аби второпати: он їде машина і треба падати, то мені — пів секунди, а то й менше. Та справа не в тому, який я Рембо. Зараз з нами просто граються, заганяють здобич.

Той мужик стояв метрах у тридцяти. Вибір зробити не складно: можна забитися на техповерх і там пересидіти, поки цим козлам набридне і вони звалять кудись на своїх битих Нивах — ганяти лосів і косуль. А можна — збігти вниз, стрибнути з вікна першого поверху у внутрішній дворик і ломитися чагарями, що є духу. Так я і зробив. На першому поверсі ми і зустрілися. Там я в нього і стрельнув. Разів п’ять.

Це просто комікс: я, він, пістолет і гачок. Жодних дуелей і жодного кунґ-фу. Мені пощастило: я побачив його першим і стрельнув. Ще, ще і ще. Я ношу пістолет відтоді, як мене роздягли і кинули на поталу комашні, непритомного. Після зустрічі з тигром я з ним взагалі не розлучаюся. Сподівався — ніколи не знадобиться. Сподівався, ніколи не повторюватиму в барі, з горя наваляний: «Толік, я заїбашив чувака, я заїбашив чувака...».

Я вже вбивав колись. Мені було п’ять, шість і сім. Це був час, коли вбиваєш безтурботно, коли купуєш сірники за копійку і гасаєш густими палісадниками у пошуках мурашиних нірок, аби плавити порожні пластикові пляшки, які батько привіз з Олімпіади в Москві. Підпалити і пролити на мурах вогняний дощ плавленого пластику. В дитинстві вбиваєш навпопічки — гасиш напалмом мурашники, смалиш під лупою жуків і відриваєш крильця мухам.

Цей тип, він ніби мураха — безликий для мене і навряд я визнаю його за людину колись, бо якщо визнаю — Харон мене приб'є. Приколотить, поки везтиме на інший берег Стіксу цього козла. Спочатку ніби не звертатиме уваги, мурмотітиме пісеньки собі під носа, рахувалки і скоромовки шепотітиме, молитиме тихо-шепотом прощення всім заблукалим і проситиме за упокій усіх мерців, потоплих у Київському морі. Він спокійний буде, ніби темний ельф у плетеній суеґаса, а потім так пильно гляне на мене: згадає цього васю, якого я замочив. Якого йому довелося везти.

Згадає, як він розхитував човен і все роззирався навсібіч, пробуючи розгледіти в густому тумані щось схоже на чормет. Згадає, як довго жалівся на мене, ніби вони з мужиками побачили гавриків в Місті і нічого такого собі навіть не думали, що просто хотіли подурогонити, ну стріляли над головами, але по прикольчику, а тепер он як вийшло, і братка, ну поверни лодку! Ну братка, ну поверни!

Зрештою, тепер мені просто не можна помирати на самоті. Мені обрости ватагою дітей-онуків потрібно, які покладуть не по монетці на очі, які вивалять мені в рота цілий мішок тих монет. Стрьомно помирати — я за цього дятла Харону тепер торчу стільки, що мене доведеться ховати в туристичних штанях, в яких завжди купа кишень і в які усе може вміститися, хоч і негарно випиратиме.

Треба звідси звалювати. Дарма я не послухався Толіка, він попереджав. Дарма не влаштував японцям екскурсію покинутими селами, в яких десятки років не бувало людей. Для себе я вже вирішив, якщо знайдемо Наокі — треба звалити з Міста на пару днів: деінде пересидіти, показати їм провінцію, зрештою. Поки все не вляжеться.

Це цікава прогулянка буде. Як проминаєш малі містечка одне за одним — сидиш потім, зачарований важким поступом кинутого. Ти десь в іншому світі, у паралельному вимірі, де ніхто окрім тебе не живе. Там вже давно не їздять мародери, лиш іноді покидьки ховаються по підвалах, забиваються у нори, та тікають світ за очі, ген здалеку нас побачивши. На крилах янгольських.

А ми ж могли бути людьми: не вилазити з хати з верандою, зламати на багаття всі паркани і втичити в ліс на довгих дрьомах LSD. Могли топити на ніч піч, тягати воду з колодязя і мішати теплі херсонські спирти, підпалювати душі і спопеляти ними наші схололі серця. Могли смалити туристичні пальнички у півтемряві, гуляти лісництвами, які не нанесено на топографічні мапи, і фотографувати зупинки світового часу, могли засинати щовечора під потріскування палаючих стільців. Могли облазити з десяток сіл і флешка Наокі була би так само забита фотками. Але ми вибрали Місто. І от.

Ікумі дивилася