Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

невинное кровопролитіє", в дійсності ж, як видно з таємних наказів, князю Трубецькому були дані ще й інші завдання. Зокрема, він мав, прибувши в Україну, вияснити ситуацію та шанси Виговського, після чого зібрати Генеральну козацьку раду в Переяславі, на якій вирішити всі непорозуміння, які сталися між гетьманом та Москвою. На той випадок, коли позиція Виговського як гетьмана виглядатиме міцною, наказувалося розпочати з ним переговори про новий проект договору.

Якщо гетьман згодиться під високою царською рукою "в подданстве быть", то довідатись, на яких статтях бажає договір скласти: коли подасть статті польського короля (Гадяцький договір), а в статтях буде написано, що йому - "гетманство и воеводство Киевское, а полковником и иным начальным людем шляхетства и вольности шляхецкие и маетности им в Малой Росии", тоді "примеряся к тем статьямь и смотря по тамошнему делу, и буде в тех статьях не будеть самых высоких и затейливых статей, которые не к чести государеву имяни, и на тех статьях договор учинить" (там само.- С. 204).

Отже, зазначав Андрій Яковлів, цим дається добро на умови Гадяцького договору. Коли ж договору з польським королем Виговський не зголосить, а буде вимагати новий договір учинити з ним, то давалися такі інструкції: якщо військо Івана Виговського "любит и за гетьмана ево впредь иметь хотят, и ему гетманом по прежнему быть" (там само.- С. 205).

А далі в наказі зазначаються можливі вимоги Виговського і наперед дається на них згода: "быть по ево прошению". Зокрема, якщо буде просити, то надається йому Київське воєводство, його батькові, братам, друзям, полковникам уряди, каштелянства, староства, на гетьманську булаву додаткові міста.

Навіть якби гетьман почав вимагати, щоб у Києві і по інших містах воєвод і царських залог не було і щоб боярина Шереметьєва з Києва вивести, бо вже гетьман є воєводою київським, то Олексій Михайлович погоджувався на це. Аналізуючи статті цього проекту договору, можна переконатися, що цар фактично погоджується задовольнити саме ті вимоги, які постійно ставив перед ним Виговський.

Максимальні уступки, пороблені в проекті договору, на думку Андрія Яковліва, свідчили про те, що, незважаючи на велику кількість московського війська, висланого з Трубецьким та зібраного в Україні під проводом Ромодановського й Шереметьєва, Москва боялася втратити Україну. Виговський у цей час уже мав Гадяцький договір, польське помічне військо наближалося та ще досить було й найманого війська. При такій ситуації Москва вирішила піти тимчасово на великі уступки в надії, що з часом знову можна буде повернути все на свою користь. На всякий випадок уже й тепер у портфелі Трубецького про запас лежав інший, цілком протилежний наказ, що передбачав іншу комбінацію з новим гетьманом. Але, як відомо, Трубецькой не мав уже змоги виконати царські таємні накази, не міг бачитися й трактувати з Виговським, бо гетьман безповоротно став на шлях вирішення справи зброєю, а не переговорами.

Фактично, Іван Виговський відкинув усі три пропозиції Москви, а це, зрозуміло, не могло її задовольнити. З метою упокорення України звідти направляють усі свої головні збройні сили проти Виговського. Тобто московський цар заповідає Україні відкриту агресію, з приводу чого козацькі старшини дорікали йому: "И вы видя, что мы войско распустили... со многими ратми и войски в городы украинские вшедши, Гуляницкого с малыми людми, понеже не надеялся того на себя и толко для домовые своей воли мало что людей при себе имел, в Конотопе осадили есте и всеми силами промысел около ево чинили одни, а другие великими подъезды и загоны и места и местечка, и села огнем и мечем сносили" ( там само.- Т. 15.- С. 417).

Генеральний обозний Тимофій Носач, генеральні судді Роман Гапоненко та Федір Лобода, полковник чернігівський Іоникій Силич, переяславський Тимофій Цицюра, канівський Іван Лизогуб, корсунський Іван Ховицький, уманський Михайло Ханенко, черкаський Федір Джулай, кальницький Іван Вертелецький, паволоцький Іван Богун, білоцерківський Іван Кравченко і піхотний Кирило Зражевський 18 (28) липня 1659 року чітко поставили перед Олексієм Михайловичем питання: "Не знаем, ежели христіянином могл той назватися, которой бы нынешнего меж православными кровепролития горкими не обливал слезами... во Украйну свои рати прислал, которые городы, места, местечка, села ни во что обратили, людей несколко десятков тысеч в полон поимали, церкви Божии разорили и многие починили обиды" (там само.- С. 414).

Гіркоти козацькій старшині додавало те, що такі оргії чинили саме православні москвини: "Войско Запорожское не по едино время коруне полской противилося и за волности свои с нею воевали, однако через колко сот лет не узнали таковаго в наших краях своих испустошенья, но какое ныне от православных ратей осмотрячи слезами обливати будет" (там само.- С. 415).

За допомогою кримських татар Виговський розгромив заколотників і величезну московську армію, що вторглася на територію України і кілька місяців облягала Конотоп. Але саме тоді, коли перемога над Москвою в червні 1659 року відкривала перед Україною нові можливості розбудови власної державності, підбурені царськими воєводами запорожці на чолі з безрозсудним Іваном Сірком кинулися палити Крим, внаслідок чого татари не тільки покинули Військо Запорозьке, а й спустошили у помсту Полтавщину.

І знову вмілі закулісні режисери спрямували народний гнів на Виговського, мовляв, це ж він покликав татар...

З цього передовсім скористалися прихильники Москви, які під проводом Цюцюри знищили залогу Виговського в Ніжині, подібне сталося і в інших містах. Демагогічна й розкладницька політика воєвод Олексія Михайловича в середовищі старшини й духовенства вже витворила партію московської орієнтації, яка підпорядковувалася самозванному гетьманові Івану Безпалому, що виявився маріонеткою в руках представників царя.

Наказний на Сіверщину гетьман Григорій Гуляницький, генеральний обозний Тимофій Носач, генеральні судді Роман Гапоненко та Федір Лобода, полковник чернігівський Іоникій Силич, переяславський Тимофій Цицюра, канівський Іван Лизогуб, уманський Михайло Ханенко, черкаський Федір Джулай, кальницький Іван Вертелецький, паволоцький Іван Богун, білоцерківський Іван Кравченко, подністрянський Остап Гоголь і прилуцький Петро Дорошенко в листі до Безпалого 1 (10) липня 1659 року намагалася присоромити й опам'ятати його: "Дивуемся тому не помалу, что ваша милость, уродився с нами вместе вольным народом и скормився заодно в Малой Росии, отчине нашей, а проливаючи через немалой час кровь свою за волность всего войска запорожского, теперь сами доброволне в неволю поддаетесь и с нами, братьею своею, с которыми вместе хлеб ели есте и против всякого неприятеля стояли, войну ведете и на своих же кровных ближних наступаете.

Разсудите, есть ли то добре чините? А на милость Божию просим и напоминаем, чтоб есте опамятовались и до нас, всего