Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

войска запорожского, приступили, чтоб душевной и телесной неприятель не тешился, а мы сумнением нашим обязуемся и на душу берем, обещаемся, что волос з головы жаднему не спадет, и вечно все, что вы учинили, будет забытно, и по пане гетмане нашем тож обещаем, что не только мститца не будет, но и всякому, до нас, всему войску запорожскому обратившемуся, ласку особливую покажет" (там само.- С. 406).

І що ж, прислухався до цих слів Іван Безпалий? Задумався Іван Сірко над своїм вчинком? Намагалися не чути того, що мало випікати гарячим залізом сумління.

З метою заспокоєння України, аби не бути джерелом розбрату, Іван Виговський поклав гетьманську булаву. Ось саме цього Москва і добивалася, бо відтепер уже можна було не вагаючись маніпулювати безрозсудною отаманією. Виплекана московськими воєводами "пушкарівщина" дала, на жаль, рясні сходи, які заврунювалися щоразу, коли вирішувалася доля України.

Звичайно, зараз можна відшуковувати різні "за" і "проти", пояснюючи, чому Виговський не зумів скористатися перемогою над московським військом під Конотопом, дав можливість своїм противникам (прихильникам царя) знову виступити проти нього, позбавити його гетьманства. Але з усією повнотою видно: Москва добилася розбрату в Україні. Відсутність єдності призвела до міжусобиць серед козацької старшини і стала причиною так званої "Руїни", яка знекровила Україну. І цим намагався негайно скористатися царський уряд, розширяючи свій вплив на українських землях, використовуючи свої гарнізони, що заполонили Гетьманщину.

Очевидно, мав рацію Петро Колісник, котрий свого часу змушений був сказати з гіркотою: "І на лихо всім нам, сучасним воюючим українським самостійникам, славна і трагічна доба Виговщини свідомо і несвідомо замовчана і покрита присмерками і таємничою загадковістю в нашій історії" (Колісник П. Гетьман Виговський і призначення України // Місія України (Урбана).- 1969.- Ч. 1.- С. 4).

Мабуть, замовчують славну добу Виговського, продовжував цей автор, тому, що "чорний московський вогонь випік глибокі отруйні тавра на українських душах і серцях, на українському духові і свідомості наших попередніх і теперішніх поколіннях української нації, що й досі не зрізали те ганебне тавро шаблюкою, чи не випалили суверенним огнем і не змили ворожою і своєю кров'ю" (там само.- С. 5).

Москва не вірила українським сльозам

Одержавши перемогу на Лівобережжі та поставивши всюди московські залоги, князь Олексій Трубецькой міг уже сміливо взятися за виконання тих наказів, які були дані йому на цей передбачений випадок. Московський цар хотів мати в Україні такого гетьмана, якого можна б, "узявши за хохол, водить", як висловився Виговський.

Москва ретельно готувалася до виборів нового українського гетьмана, якого одразу ж необхідно було зв'язати новою присягою. Зокрема, було ретельно продумано процедуру як обрання гетьмана, так і затвердження нових статей. У таємному наказі Трубецькому доручалося: коли полковники і все поспільство заявлять, що не хотять більше Виговського, а бажають обрати нового гетьмана, то князь повинен вибори дозволити, а після них виголосити промову, після чого лишень віддати гетьманові булаву. Потім гетьман має скласти присягу цареві, а коли б почав відмовлятись, посилаючись на те, що вже складав присягу за Богдана Хмельницького й Виговського, то пояснити, що в той час він "был в рядовых под властью, а ныне все войско Запорожское вручено под его регимент и ему ныне, будучи в навишшем уряде, царскому величеству на верное подданство вера по святой непорочной евангелской заповеди надобно учинити вновь без отговоров" (Акты ЮЗР.- Т. 15.- С. 318).

Як довідуємося зі статейного списку Трубецького, він постарався успішно справитися з царським наказом. Як тільки він одержав повідомлення, що правобережні полки обрали на гетьмана Юрія Хмельницького, негайно зав'язав зносини з ним, закликаючи прибути до Переяслава. Та молодий Хмельницький не поспішився, а вислав до Трубецького посольство на чолі з чигиринським полковником Петром Дорошенком, яке привезло свої статті та запропонувало царському послу їхати до Терехтемирова (Трахтемирова).

Коли ж московська депутація категорично відмовилися переправлятися за Дніпро, тоді Петро Дорошенко подав свій проект нового договору, який складався з 14 статей, і заявив: "Прислали де те статьи с ними Юрьи Хмельницькой и полковники и велели челом бити великому государю и князю Алексею Михайловичу... чтоб великий государь пожаловал, велел им быти под своею государевою самодержавною высокою рукою на тех статьях" (там само.- Т. 4. - С. 255).

Козацька старшина пропонувала подальший союз з Московською державою на тих статтях, які були складені на Генеральній раді в Жердовій долині і передбачали статус України на тих умовах, які були проголошені за Богдана Хмельницького, про що в статті першій нагадується: "Яко за славнои памяти небощика пана гетьмана Богдана Хмельницького, гетьмана Войска Запорожского, постановлены в Переяславле и выконанню присяги из обоих сторон было, так и теперь тые ж права привилия и вольности всякие абы, в тот час от его царского величества наданые, не отменены и ни в чем нарушены не были" (там само.- С. 256).

Аби не допустити більше втручання московських залог у внутрішні справи України другим пунктом Жердівських статей вимагалося, щоб царські воєводи були лише в Києві, як і за Богдана Хмельницького, в інших же замках і містах, щоб жодного воєводи і "рати насылано не было". Коли ж царське військо висилатиметься в Україну, то воно має бути в "загадованью гетьмана Запорожского".

Враховуючи те, що в часи Виговського відбувалися зносини Пушкаря, Барабаша та інших заколотників безпосередньо з царем, минаючи гетьмана, і в Посольському приказі приймали різні листи від безвідповідальних і ворожих гетьманові осіб, то третій пункт містив вимогу, щоб цар не приймав жодних листів, які не будуть підписані гетьманом із приложенням військової печатки.

Дві наступні обстоюють право на уряд гетьмана: щоб в обиранні гетьмана старшим і меншим Війська Запорозького "вольная была, кого войско улюбить", до виборів же, крім населення України, ніхто чужий не може втручатися.

Оскільки в попередні роки були спроби втручання московських воєвод у справи козацької адміністрації, то шоста стаття ставить вимогу, щоб влада полковників у Війську Запорозькому не порушувалася, щоб вони у своїх "городах неотменно зоставали и ни в чем ни от кого перешкоды жаднои не поносили, меновате в Киеве и в Старом Быхове и инде".

Інші пункти Жердівських статей вимагали: підтвердження права приймати й відпускати чужоземних послів за умови, що копії з посольських грамот і листів будуть надсилатися цареві; внутрішньої автономії держави, зокрема, щоб усі перебували під присудом і відомом гетьмана і не терпіли жодних труднощів та утиску; аби при мирових переговорах московських представників із сусідами, насамперед з поляками,